На відміну від Олександра, Тамара Томівна вже побувала під вінцем. Початкуюча актриса не встояла перед чарами тодішнього прем'єра, красеня Вахтанга Ерастова, сорокарічного брюнета, який уже грав Федю Протасова, але міг і Чацького. Коли Ерастов побачив, що кавалерійською атакою дівочі мури не здолати, він запропонував удвічі молодшій Тамарі руку і серце. Перший рік молодята прожили щасливо — принаймні так це виглядало для стороннього ока, а потім стали все більш відчутними майже непомітні підземні поштовхи, що віщували наближення серйознішого катаклізму. Попервах аж до дрібниць уважний до юної дружини, аж запопадливий, ніжний у ліжку, бо на свій неабиякий подив узяв її незайманою, Вахтанг досить швидко перетворювався на сибарита, вимагав не зрозумілої Тамарі якоїсь східної уваги до своєї особи (у жилах Ерастова нуртувала частка грузинської крові), міг жбурнути мало не в обличчя невипрасувані шкарпетки, і хоча потім бурхливо вибачався, не міг не посіяти в душі юної жінки зерен якщо не розчарування у шлюбі, то якоїсь позасвідомої настороги.
Вона, виходячи заміж, не зважала на репутацію Вахтанга як джиґуна, зальотника, їй, молодій актрисі, сцена ввижалася місцем священнодійства, а досить відверті розмови й чутки про той чи той перелюб вважала виплодом нездорової фантазії літніх актрис, костюмерш, гримерш, і коли одна з актрис, Басалаева, тридцятирічна пещена дамочка, дружина високого міського чиновника, із загадковою усмішкою сказала Тамарі у гримвбиральні, розпитавши перед тим, як їй ведеться у заміжжі: «Еге ж, еге ж… а твій Вахтанг — боєць», вона не відразу зрозуміла смисл тієї фрази, пустила її повз вуха, бо подумала, що йдеться про сміливий виступ Ерастова на зборах, що на них мало хто наважувався не те що на критику — бодай на зауваження на адресу чи то дирекції, чи режисури.
Ту фразу розтлумачила їй невдовзі костюмерша Лідія Львівна, зухвала у поведінці хоч би й з художнім керівником, а з акторами, народними і заслуженими — і поготів. Лідія Львівна підсіла до Тамари, коли нікого поруч не було, погладила її плече і сказала: «Дитино, або вгамуй свого чоловіка, або йди від нього. Він тебе зраджує. На власні очі бачила. Оту моралістку, Басалаеву, у закапелку, по-собачому. Вибач. На якого біса тобі, молодюсінькій, цей підстаркуватий кобеляка? Поки дітей нема — тікай від нього. Не віриш? То я тобі скажу, що труси в нього у білий горошок, а біля копчика — родимка».
Тамара, слова не сказавши чоловіку, проти ночі забрала речі і повернулася у свою комуналку: Ерастов був зайнятий у вечірньому спектаклі. Ніч-запівніч чоловік став штурмувати двері комунальної квартири — телефона там не було, але Тамара його не впустила, лише у прочинені на півдолоні двері, взяті на ланцюжок, сказала: «Гарем не для мене. Йди під три чорти».
Всі подальші спроби Ерастова повернути втікачку нічого не дали. Тамара подала на розлучення. У суді чоловік намагався довести, що його обмовили, а наївна молода дружина повірила пліткам, проте суддя, літня жінка з незворушним поглядом василіска, пустила ламентації красеня-актора повз вуха і позов Тамари задовольнила.
Недовзі, несподівано для трупи, Ерастов подав заяву на звільнення і здимів з міста. Даремно цікаві шукали пояснення цього вчинку у романтичний спосіб: мовляв, розбите серце, ображена гідність, і кидали криві погляди у бік Тамари. Все було значно простіше й тривіальніше. Чоловіку Басалаєвої стало відомо про окрасу, що нею оздобив його чоло Ерастов, і героя-коханця утришия вигнали не тільки з театру, а й з України.
Відтоді аж до приходу в театр Петриченка-Чорного Тамара не шукала собі щастя у шлюбі, театр був її єдиною розрадою.
Олександр Іванович до Харкова примудрявся бути холостяком. Романи в його житті були, але він придумував для них назви інших літературних жанрів, і прозивав, залежно від тривання у часі чи ще за якимись ознаками, то повістями, то новелами, то нарисами. Він знав ціну театральним амурам, що виникали з нічого й так само щезали в нікуди, рідко коли лишаючи по собі якийсь слід, то й поклав собі ніколи не бути випадковим персонажем у цих скетчах чи одноактівках.
Вважай, уперше в житті він відчув щось особливе, непояснимо сентиментальне і тривке, побачивши в новому для себе театрі Тамару, яка на тоді, позбувшись прізвища зрадливого чоловіка, повернула собі дівоче — Третьякова. Куди й поділися табу стосовно жіночого акторського племені і набутий чоловічий досвід, що в ньому була солідна частка скепсису.