Спокусливі тиради нарешті подіяли, і Ємченко вряди-годи почав навідувати цей справді казковий куточок, то більше, що резиденція була обладнана не згірш од п'ятизіркового готелю.
Телефон у Києві довго не озивався, Василь уже хотів вимкнути мобільний, коли Марта нарешті озвалася.
— Була під душем, не чула, Василю. Як ти?
— Як завжди. Що там у нас? Як діти?
Ємченко дивувався собі: ніби й не випурхнула щойно з його ліжка коханка — голос рівний, спокійний, розважливий.
— Коли приїдеш? Діти скучили.
— А ти?
— Я теж. Тебе вже місяць не було.
— Роботи по зав'язку. Як там, у столиці? Що люди кажуть?
— Черг немає, грошей обмаль — нічого нового. Та й спілкуюся з такими ж матінками, як я, а ми народ специфічний. Моя інформація необ'єктивна.
— Серйозна ти жінка, Марто. У гімназії все гаразд?
— Відмінники наші дітки. То коли будеш?
— Як покличуть. Думаю, невдовзі.
— Звучить обнадійливо.
У голосі дружини Василь Єгорович відчув нотки якщо не невдоволення, то щонайменше — втоми.
— Ти здорова, Марто?
— Цілком. Діти теж. Усе гаразд, Василю. Як твої справи?
— Все як належить. Я тебе обнімаю.
— І я… Щасливо.
Від розмови у Ємченка лишився мулький осад: вперше за їхнє шлюбне життя він пустився берега, а головне — не відчув і натяку на докори сумління, що мали б хоч якось озватися. Що з ним? Шкіра задубіла? Серце закам'яніло?
Навряд чи він закохався у що Ніну, красуню з оксамитовим голосом і фігуркою випускниці. Чому ж тоді, щойно вирядивши коханку, згадує минулу ніч як дарунок долі, а не пікантну пригоду, що вряди-годи трапляються з чоловіками його ризикованого сорокап'ятирічного віку? Чому, знаючи, які небезпеки створює собі, бувши свідком краху службового шляху колег, звинувачених у перелюбі, їхнього падіння на найнижчі рівні життя і їхньої деградації, дозволив собі нехтувати сигналами запобіжників і продовжувати таємний зв’язок з жінкою, що припинити його поклав після першої ж ночі з нею — надто великі неприємності чигали не так на неї, як на нього, першу особу в місцевому табелі про ранги, креатуру президента?
Василь Ємченко не мав відповіді на це. Надто привабливим був заборонений плід, і бажання відчути його смак ще і ще раз пересилювало аргументи здорового глузду.
7
Ємченко побачив Ніну Пальченко на сцені місцевого театру під час концерту, присвяченого Дню незалежності. Зазвичай він відвідував тільки урочисті частини подібних заходів, сидів у президіях, виступав, а потім знаходив привід, аби не лишатися на хороводи і солоспіви. Під час депутатства і перебуваючи на державній службі відвідав не один десяток подібних дійств, закроєних здебільшого за неписаним шаблоном. Рятував постановників високий рівень мистецьких колективів і виконавців; на святкові концерти запрошували столичних зірок і — для антуражу — щось варте уваги з провінції. Ніхто не відмовлявся від участі у трансльованих на всю країну помпезних концертах (хіба що хвороба тенора чи баса ставала на заваді), бо всі знали, що це можливість отримати чи звання, чи нагороду на блузку або вилоги піджака, а ще краще — колись у майбутньому мати неофіційне запрошення до товариства сильних світу цього, де, погамувавши естетичну спрагу присутніх, можна вирішити болюче своє питання, непідйомне в будь-який інший спосіб.
Минулого серпня Ємченко трохи затримався, шукаючи нагоди, аби непомітно щезнути із зали, і ця затримка коштувала йому годинного сидіння на жорсткуватому кріслі: міська культуртрегерша, яскрава крупногабаритна блондинка. взяла його попідруку і майже силою перешкоди запланованій втечі.
— Ви, Василю Єгоровичу, даруйте, звичайно, не зверта те уваги на нашу культуру. Розумію, розумію: завантажені як ніхто. Не знаю, як вас на все вистачає, але, Василю Єгоровичу не на все. Я не буду просити у вас дотацій на культуру — просто побудьте в залі, подивіться, послухайте. У дечому і ми можемо позмагатися зі столицею, даю слово.
Ємченку нічого не лишалося, як усміхатися і під конвоєм напахченої блондинки, командира підрозділу культурного фронту, сісти в першому ряду.
Якби номер Ніни Андріївни Пальченко був у другому відділенні, навряд чи якась інша нагода звела б їх так коротко як нині, бо з другої частини пишної й розлогої імпрези Василь Єгорович пішов, пославшись на невідкладні справи.
Дама від культури нашіптувала на вухо Ємченкові інформацію про ансамблі, читців і солістів, про постановника концерту, художнього керівника обласного театру Петриченка-Чорного, а коли оголосили вихід Ніни Пальченко, вимовила вголос: