— Наш соловейко!
Ніна справді співала чудово, оплески довго не влягались, вона вийшла на поклон, але співати щось іще не стала: як пояснила дама від культури, в кожного виконавця — лише один номер, це залізне правило.
Актриса впала в око Ємченкові, він залюбки ще послухав би її, помилувався вродливим обличчям, довгим концертним платтям з розрізом спереду, що давав можливість побачити стрункі ноги вище колін. Щось схоже на мисливський чоловічий інтерес, атавістичний і непереборний, спалахнуло на мить у ньому. Він хотів був розпитати у своєї сусідки про цю акторку, але вчасно схаменувся: подібні речі неодмінно стануть предметом перешіптувань, і їхнім джерелом стане оця ось пишнотіла захисниця редутів культури.
Повсякденна клопітна веремія забрала з собою враження Василя Ємченка від концерту і співачки Пальченко надовго, та якось серед списку тих, хто записався на прийом, він побачив прізвище художнього керівника театру Петриченка-Чорного, і спогад про красуню в концертному платті з розрізом потішив його душу. Візит режисера він відклав на завтра, натомість загадав апарату терміново дати дані про заклади культури, а окремо — про обласний театр, його бюджет, репертуар, трупу, керівника.
Ємченка зрозуміли правильно, і невдовзі біля його столу акуратною чотиригранною пагодою вивищувались особові справи, а збоку лежала довідка про мережу ще живих клубів (їх залишилося небагато), кількість всуціль приватних кінотеатрів, про народні театри, ансамблі, картинні галереї, музеї, бібліотеки — аж до жалюгідних шкільних, районну і міську пресу, телевізійну студію. Завершувалась довідка дописаним, вочевидь, навздогін переліком пам'ятних місць області, пам'ятників історичним і культурним діячам краю — від часів революції 1917 року, радянської епохи і новітньої споруди на честь незалежності держави.
Дбайлива рука апаратника вивела також бюджетну цифру, що стосувалася галузі (чорт забирай, як іще це назвати!) культури, а поряд — загальну цифру обласного бюджету. Відсоток теж був виведений — з точністю до третього знаку після коми.
Переглянувши цю канцелярську писанину, Ємченко розворушив папки з особовими справами і витягнув одну.
Після казенного життєпису Петриченка-Чорного (доведеться з ним розмовляти, тож мусить щось знати) він докопався до біографії Ніни Пальченко. Не заслужена, не народна. Двадцять вісім років. Заміжня. Вища театральна освіта. Пальченко, Пальченко… Василеві Єгоровичу прізвище було звідкілясь знайоме. Чекай, чекай… Полковник Пальченко, начальник військо-технічного училища, ще на початку роботи його знайомили з усіма більш-менш важливими керівниками, в тім числі із міднолицим кремезним полковником інженерних військ… Невже він — чоловік цієї актриси?
Ємченко погортав особові справи народних і заслужених акторів театру — їх було жменька — і поклав папку на стосик, утративши інтерес до цього заняття.
Петриченко-Чорний, як і всі, записані на прийом, мав десять хвилин, аби викласти свої проблеми, але наступному відвідувачеві довелося чекати черги більше як півгодини. Звідки головному режисерові було знати, що спонукало першу особу адміністрації зацікавитися проблемами театру? Він і гадки не мав, що цей могутній зовні чоловік з набутою вже репутацією жорсткого керівника цікавиться не так фінансовим станом театру і творчими планами колективу, як шукає шляхів, аби стати ближче до однієї особи жіночої статі.
З кабінету Ємченка Олександр Іванович вийшов окрилений: обіцяно було фінансову підтримку додатково до міністерської, Петриченко-Чорний мав подати кілька кандидатур акторів на звання, ремонт приміщення театру, що відкладався з року на рік, ставав реальністю: губернатор запевнив, що за гастрольні місяці — уже наступного року — все зроблять.
Олександр Іванович запросив Ємченка на відкриття сезону.
Театр починав сезон дотепною, іронічною постановкою модної п'єси київського драматурга, парадоксальної версії відомого ще з часів Тірсо де Моліна й Жана Батиста Мольера сюжету. Вибір Петриченка був вимушеним: решта спектаклів вимагали хоча б кількох репетицій, а цей, доволі свіжий, ще не вивітрився з пам'яті виконавців і постановочної частини. До того ж дійових осіб у п'єсі було небагато, і це полегшувало клопоти.
Головну роль літнього, якщо не старого спокусника жінок грав Олег Гардеман, юну дівчину — Ніна Пальченко, її коханого — зовсім молодий актор. Годилося б головного героя фати комусь із старших акторів, хоча б маститому Салунському. Олександр Іванович попервах репетирував з ним, та чи роль Михайлові Кононовичу не подобалася, чи просто застарий був для динамічних мізансцен, придуманих режисером, але нічого путнього зі спроби не вийшло, і Петриченко-Чорний звернув свою увагу на Гардемана. З Олегом справи пішли краще, тут було і непідробне бажання ще молодого актора зіграти персонаж важкої вікової категорії — це завжди в акторському середовищі вважалося вищим пілотажем — і запропонований автором варіант малюнка ролі. Труднощі виникли із гримом, та зрештою удалося зістарити сповнене живої сили обличчя Гардемана, щоб воно не виглядало маскою на сцені. До того ж світлом керував досвідчений майстер.