— Ну, діти, їй-Богу, діти. Теж мені клопіт! Он все місто переповнене нареченими! Ти що, майоре, всерйоз цим переймаєшся? От армія! Сказав генерал — умри, а зроби.
І сам Пальченко не розумів, чому він, доросла людина, має виконувати дурнувату забаганку солдафона в генеральському мундирі, котрий вважає, що всі нежонаті, як він вишукано висловився, — блядуни. Та все ж почав ходити у кінотеатр у центрі міста, вдавано байдужим оком накидати на дівчат і молодиць, прислухатись до їхнього щебету, розмов між ними і молодими людьми, аби хоч трохи наблизитись до кола їхніх інтересів, манери спілкування — не хотів бути незграбою, як доведеться зачепити котрусь із вродливиць словом.
Якось в училищі розповсюджували квитки до театру, і Пальченко в партикулярному вбранні, від якого добряче відвик, сів у крісло третього ряду, роззираючись навсібіч. Публіка не дуже потішила око — літні й старші люди, подружні пари, лише з галерейки чулись дзвінкі молоді голоси.
Давали водевіль. Ще до відкриття завіси заграв оркестр, налаштовуючи публіку на веселу хвилю, повільно вгору і вбік поїхала запона сцени, світло залило декорації, вистава почалася з танцювального номера, далі заспівали жінки, вбираючи наречену перед весіллям.
Пальченко сидів близько, ще й бінокля взяв навіщось у гардеробі, то йому було видно обличчя жінок у масовій сцені, густо вкриті гримом, підведені брови, масні мазки помади на бувалих у бувальцях губах. А от наречена була цілком природна — трохи пудри на обличчі, можливо, та й усе. Не потрібні цій красуні були ані наведені брови, ані штучний вогонь помади, ані краплі атропіну ув очі.
Майор гадав, що ця актриса гратиме головну роль, але помилився: сцена готувань до весілля була такою собі затравкою подальшого дійства, йшлося у п'єсі про долю й страждання іншої, старшої жінки, і бінокль Пальченка знайшов обличчя і стан молодої актриси тільки наприкінці вистави, знову у масовій сцені, де сільський народ, здебільшого його жіноча половина, журно співав про надію на те, що доля нарешті всміхнеться людям і щастя не омине тих, що заслуговують на краще життя.
Поки Пальченко пішки добувався на свій куток до нещодавно отриманої квартири, ще не обжитої, схожої на філію казарми, обличчя молодої актриси, яка так гарно співала, раз по раз виникало перед ним.
Наступного вечора, вже у парадній військовій формі, майор знову сидів у глядачевій залі. Вчорашній спектакль ішов підряд три дні. Пальченко розпитав у контролерші, де службовий вхід, дочекався, коли актори почнуть виходити після вистави, боячись одного: не впізнати її обличчя вночі.
Над дверима службового входу світила доволі яскрава лампа, вколо неї кружляла зграя мошви і нічних метеликів, внизу, під трьома східцями, стояв з трохи прив'ялим букетом міднолиций майор, пильно вдивляючись в обличчя жінок, котрі виходили поодинці, парами і зграйками по троє-четверо.
Він впізнав її миттю, тільки-но Ніна ступила крок на ґанок, під світло великої лампи-двосотки. Крім Пальченка, біля службового входу юрмилося з десяток театральних фанатів і фанаток, і майор, котрий стояв за їхніми спинами, раптом рішуче розсунув гурт своїми бетонними плечима і став перед дівчиною, як міліціонер під час виконання своїх обов'язків (так потім жартувала Ніна).
— Це вам, — сказав він командирським голосом і подав букет.
Майорські зірочки відблискували крихітними золотниками, значки і дві нагороди ховалися в тінь, обличчя Пальченка було дурнувато-піднесеним, кисті рук видалися Ніні величезними — вони такими й були.
— Дозвольте відрекомендуватися…
Пальченко назвав своє ім'я й по батькові.
Ніна стрельнула очима у бік колежанок, які збоку спостерігали цю сцену, стріпнула світлим вінчиком волосся і відповіла:
— Ніна.
8
Тоді вона була новачком у трупі, для неї все тільки починалося після студентства, і Сергій Пальченко був першим глядачем, хто виявив до неї інтерес як до актриси (вона, певна річ, лукавила, нічим особливим на сцені похвалитися тоді не могла, і споконвічний жіночий інстинкт підказував, що цей бравий офіцер зі смаглим твердим обличчям не поцінувач-театрал, а закоханий у неї мужчина, в гіршому разі — шукач пригод, але на те не було схоже).
Затинаючись, Пальченко попрохав дозволу провести Ніну — тоді Стадник — додому. Вона вагалася, повернулася обличчям до товаришок, котрі ще не розійшлися, і побачила, як одна з них кивнула: мовляв, не лови гав, не будь Хомою, на те ярмарок.
І Ніна пішла у супроводі нового знайомого нічним містом до невеличкого театрального готелика-гуртожитку, де ділила дванадцятиметрову келію з такою ж, як сама, молоденькою артисткою.