Сергій освідчився невдовзі після того вечора. Ніна не знала, що їй робити — надто навальним був штурм майора. Потелефонувала тітці, єдиній родичці, яка виховала сироту-племінницю і вивчила. Жила тітка в районному центрі тут же на Слобожанщині, заледве за дві години їзди від обласної столиці.
— Доню, — так тітка завжди, змалечку, називала Ніну. — Хай тобі серце підкаже. Я вже стара, що я скажу… Шлюб завжди лотерея. А раптом виграєш? А як у театрі не складеться, тоді що? Якщо він тобі до душі…
Весілля зіграли розкішне, на сцені столи вгиналися від наїдків і пляшок, Сергій, якби міг, влаштував би й салют з гармат училища.
Тітка приїхала до Ніни загодя, придивлялася до майора старечими, але меткими очима, й урешті зробила висновок: «Надійний мужик». За весільним столом вона всю увагу приділила не веселим і дотепним гостям, навіть не молодятам, а столичному генералу, який возсідав за столом справді по-генеральськи. Підпивши, генерал звернувся до веселого гурту так, ніби перед ним плац з шерегами підлеглих — безмовних і переконаних, що вустами промовця глаголить найвища істина. Запевнивши всіх, що армія як ніколи сильна і боєздатна (хоча всім було відомо, що це не так), генерал довго розводився на тему впливу подружнього життя на зразкове виконання військового обов'язку і заліз у такі двозначні нетрі, що жіноча половина гостей почала перешіптуватись і сміятись. Це примусило промовця грюкнути кулаком по столу, від чого вистрелила напіввідкоркована пляшка шампанського й залила його мундир липкою рідиною. Та високий чин не зважив на те і закінчив громовою фразою:
— За здоров'я нареченої і нареченого, який виконуватиме шлюбний обов'язок так само неухильно, як і військовий!
Сергій молив Бога, аби цей генерал не вибовкав, що призвідцею швидкого шлюбу став його наказ і перспектива подальшої кар'єри підлеглого, бо тоді навряд чи вдалося б переконати Ніну, що керувало ним тільки чисте й непоборне почуття.
А було це саме так — бравий майор закохався у свою обраницю настільки, що перший його шлюб і ті пригоди, що траплялися потім у нього з жінками, видалися неіснуючими, ніби всього цього зовсім не було в минулому, ніби він уперше прилучається до ще не відомих йому глибин почувань, і це бентежило його геть не романтичну душу, навіть трохи лякало.
Ніна ж від початку їхнього знайомства зрозуміла, що цей прямоспинний військовий буде як віск у її мистецьких руках, виконуватиме всі її бажання, навіть примхи, з відданістю підлеглого, який обожнює свого командира. Незважаючи на різницю у віці, нестачу досвідченості, вона, несвідома спадкоємиця тисячолітнього жіночого досвіду, до того ж актриса, настільки вивчила характер, нехитру вдачу чоловіка, що могла бути певна: за його бетонними плечима почувається не як полонянка, а як правителька дому, до того ж така, що її кохають віддано Й беззастережно — може, не такі вже вишукані прояви цього почуття, може, надто прямолінійні, особливо в ліжку, зате вона надійно влаштована у побуті і в театрі почувається не як легкий об'єкт полювання місцевих самців, а як надійно захищена від хтивого ока заміжня, розквітла, самодостатня жінка, віддана своїй професії і готова до служіння театру не за жалюгідну плату, а на всю потугу покликання, відчуття якого не полишало її.
Роки не барилися. Сергій став начальником училища, одержав, на порушення міськрадівських норм, шикарну трикімнатну квартиру — щоправда, за рахунок фонду свого міністерства — мовляв, нащадкам потрібен буде простір. Але нащадків не було. Спершу Ніна вмовила чоловіка почекати: ще молода, потім, нині головне — театр для неї, кар'єра — для нього; потім була невдала вагітність, Ніна болісно пережила викидень, лікарі порадили рік-другий утриматись від народження, і переляканий Сергій носився з дружиною, як із порцеляновою вазою.
У театрі нарешті для неї рушив лід: одну з головних ролей художній керівник віддав дублерці замість своєї дружини, — його, Петриченка-Чорного, дійняли розмови про те, що репертуар всуціль будується на народній Третьяковій, а молодим ходу немає. У київській газеті, рупорі міністерства культури, вийшла стаття, присвячена проблемі творчого зростання молодого акторського покоління, і серед театрів, де молодим велося не з медом, було зачеплено і їхній.
Саме тоді на горизонті з'явився новий актор, Олег Гардеман. Петриченко-Чорний ввів його у кілька спектаклів, в одному з яких у Ніни й Олега були сцени з обіймами і цілунками. На репетиціях усі ці ніжності тільки означалася, а от на сцені доводилося хитрувати, аби глядач не запідозрив, що замість справжніх почуттів йому підносять сурогат. Способів вийти з подібних ситуацій акторське плем'я навигадувало безліч, і не було проблемою користуватись тими прийомчиками, та якось Олег, увійшовши в роль по-справжньому, цілком натурально, пристрасно поцілував Ніну в губи, і вона не могла — бо роль! — пручатися. За кулісами Олегові від неї дісталося, він вибачився, але при цьому так дивився на Ніну, що помилитися було неможливо.