Полковник Пальченко подався у поле на стрільби, у середу й четвер Ніна в спектаклях не була зайнята, і вона набрала номер мобільного телефона, віддрукований на прямокутнику з цупкого картону.
— Я пришлю машину. За чверть години. Водій Володимир Миколайович. «Лексус» пам'ятаєте?
Автомобіль минув центр міста, швидко лишив за собою будинки передмістя і виїхав на заміську дорогу, набираючи швидкість.
— Куди це ми? — спитала Ніна, трохи спантеличена таким розвитком подій. — Я гадала…
— Василь Єгорович чекає на вас у заміській резиденції, по-нашому — дачі. Він хіба не сказав? Це недалеко. Він там працює.
Ніна промимрила щось на зразок фрази про поганий зв'язок і сказала собі: «Не будь дурепою».
Крім Ємченка і водія, на службовій дачі наче не було нікого, одначе стіл на веранді був накритий, страви затулені білосніжними паперовими серветками. Володимир Миколайович загнав машину в гараж метрів за п'ятдесят від будинку і розчинився у лісі, що починався відразу за дачею. Крізь підлісок і стовбури сосон проглядали віддалік стіни і дах ще одного, значно меншого будиночка.
Василь Єгорович у світло-сірому спортивному костюмі з опуклими літерами «Champion» на куртці мав вигляд якщо не атлета-важковаговика, то, принаймні, тренера команди.
— Вас не шокує моя екіпіровка? — спитав він, побачивши як не іронію, то здивування у Ніниних очах. — Можу перевдягнутися. Проте, є інший варіант. Перевдягніться ви, Ніно, і, якщо немає заперечень, після ланчу можемо піти по гриби. Повно опеньок у лісі. Любите гриби збирати, чи байдужі до такої забавки?
— Гриби? — перепитала Ніна. — Не пам'ятаю вже, коли останній раз була в лісі. Хіба школяркою.
Ємченко повів Ніну до кімнати, де все було наготовлено: новенькі кросівки, товсті шкарпетки, тренувальний костюм жовтогарячого кольору.
— Може, в душ після дороги? — спитав Василь Єгорович перед тим, як залишити Ніну саму. — Двері поряд. Вода гаряча й холодна. Там і рушники, і простирадла.
Ніна кивнула, але не мала наміру скористатися з пропозиції. «Ще не вечір», — подумала вона, беручи на озброєння захисний чорний гумор, хоча поки що не було підстав для думок про захист. Вона швиденько перевдяглася, дивуючись, що і кросівки, і костюм були саме її розмірів.
— Як ви вгадали?
— Що саме?
— Розміри. Ніби хтось мірку знімав.
— А я на око. Підійшло? Дуже радий.
— Може, в роду кравці були? Чи вчилися?
Ємченко всміхнувся.
— Я з вашою костюмеркою не спілкувався, заспокойтесь. А чи були кравці у нашому роду? Були. Бабуся шила, півсела обшивала, сестра в мене кравчиня, всіх своїх дітей обшиває. Четверо в неї.
— А у вас, Василю Єгоровичу?
Вони закінчували ланч, запиваючи наїдки червоним іспанським вином. Ніна зауважила, що Ємченко п'є вино по ковточку, геть не так, як інші знайомі їй чоловіки — наче воду.
— У мене двоє. Хлопець і дівчинка. Джентльменський набір.
— А чому…
— Чому сім'я не зі мною? Так зручніше і їм, і мені. Посада не вічна, я тут по горло в справах, це сьогодні дав собі трохи волі. Спасибі вам.
— За що?
— Навідали, розрадили. То що, гайнемо в ліс?
— А… а вам можна отак, без нікого?
— Ви про охорону? Пусте. Жодної небезпеки. Я сам ще наче на силі. Не хвилюйтесь, Ніно. Вам охорона забезпечена. У моїй особі.
— Тоді справді я спокійна.
Ліс був переснований павутинням, довгі ниті основи вгорі і внизу то тут, то там були мистецьки заплетені радіальними і круговими узорами, густі сіті у снопиках сонячного світла переливалися кольорами райдуги, а в затінку павутиння не спостеріг би й найзіркіший представник мушиного й комариного племені. Ніна вже кілька разів потрапляла в павучі сіті, ойкала, смішно витрушувала сивенькі пасма з волосся, оббирала павутиння з обличчя.
Нарешті вони вийшли до вирубки, де Василь Єгорович обіцяв розсипи грибів.
— Тепер глядіть уважно, Ніно, під пеньки, між ними, не поспішайте. Скажіть правду, ви коли-небудь полювали на гриби? Щось мені здається…
— Не здається. Ми жили серед степу, які там гриби…
— Ну, тоді причащайтесь. Глядіть, як треба різати.
Він під носом у Ніни, яка не помітила поряд з собою цілу сімейку, акуратно зрізав опеньки і поклав гриби в її плетений з лози кошик — і це було у дачному господарстві.
За пару годин їхні козубки були повні.
На зворотньому шляху Ємченко розпитував Ніну про батьків, про дитинство, і робив це так природно і ненав'язливо, що Ніна незчулася, як її внутрішня насторога, що виникла ще по дорозі сюди, розтанула, випарувалася. їй здалося, що вони з Василем Єгоровичем знайомі хтозна-скільки і по-доброму, що він їй ніби старший товариш, якому можна довіритись, з яким легко і надійно.