Ніна не могла не всміхнутися.
— Я вам, Ніно Андріївно, таке розповім. Був уже жонатий, армію відслужив, працював і на заводі нашому найбільшому, і в міськраду депутатом обирали, двох синів надбав. І звело мене життя з однією жінкою. Прийшла як до депутата на прийом: щось там крутили комунальники, не хотіли ремонт безкоштовно робити, хоча й мусили за законом. Побачив я ту жінку, і наче щось мені поробилося, ніби й не я став. І в око, і в душу мені запала. Вродлива була, ясна річ, але не так врода її, як щось таке, що поза нашим розумінням, змусило мене забути і про сім'ю свою, і про дітей. Заміжня була. Я спитав, чому не чоловік прийшов зі скаргою, а вона глянула на мене, ніби у чомусь винною була, й каже: «Та йому байдуже, галасвіта подався на заробітки». Поміг я їй з ремонтом, звісно, а далі пішло-поїхало, не міг я без неї, вже й сім'ю хотів покинути і її намовляв, аби розлучилася. Та не так сталося, як гадалося. Якось — досі її обличчя пам'ятаю, таке бліде й винувате — вона каже: «Востаннє ми сьогодні бачилися. Чоловік повертається». А я їй: «Він же і п'є, і руку на тебе піднімає!» А вона: «Не в ньому причина. Діти. Мої! твої. Ні ти для моїх батьком правдивим не станеш, ані я для твоїх матір'ю. Потім вони з нас спитають, а ми що скажемо?» Я їй: «Діти виростуть, у них своє життя буде, а ти себе занапастиш». А вона: «Не можу я через дітей переступити. Прости». І пішла Назавжди.
— Ви більше не бачились? — спитала Ніна, зворушена несподіваною відвертістю.
— Ні. Чоловік забрав невдовзі сім'ю до Росії, там він десь прилаштувався. Я тоді довго ходив як сновида. Потім відпустило. Моя Варя і досі нічого не знає. Діти наші роз'їхались, удвох отак і топчемо землю.
— У мене дітей немає, — ніби її хтось про те питав, мовила Ніна.
— Ще дасть Бог, ви молода, — не співчутливо, а доброзичливо сказав Володимир Миколайович. І додав: — Ніхто нічого в цьому житті до пуття не знає. Несповідимі путі Господні — це точна Ось мене візьміть. Вийшов на пенсію, думав, відпочину, дачі лад дам — для дітей, для внуків, вільною людиною нарешті буду, а минуло кілька місяців — не можу в чотирьох стінах. І став потроху «грачувати». Машину завжди любив, перебували в моїх руках всі наші моделі, а потім «опеля» не нового реанімував, поїздив — продав, «беемвешку» купив, теж не нову, зробив з неї лялечку, ось на ній і пішов у «грачі». Як тепер кажуть: бомбити почав. Заробіток такий-сякий, але ж з людьми якось веселіше. Отак, за кермом бувши, познайомився з Єгоровичем. З Ємченком. Він щойно заступив на посаду, ну й вирішив своїм способом із містом знайомитись, без екскурсоводів і пахолків. Я на площі центральній прописався, подалі від таксистів, там у них ще з часів царату законна зупинка, не підпускають. Хоча всіх їх знаю на ім'я, не хотів розборок і ворогування. І от підходить до машини здоровецький мужик. Я теж нівроку, аби не живіт, а він такий підтягнутий, спортивний. Оглянув машину — мовчки, по-хазяйськи, і питає: «Іноземців теж возите?» Я бачу, що він такий іноземець, як мій кіт Барило, але роблю вигляд, що повірив. «З Канади, — питаю, — чи з Німеччини? Чи з Росії-сусідки?» — «Не має значення, — відказує. — Тариф для іноземців такий самий, як для своїх?» — «Дивлячись яка людина і куди їхати», — темню і я собі. «А на день можна вас підрядити»? Було десь на початку одинадцятої. «Можна, як треба. Тільки шоб на вечерю я вдома був». — «Тоді поїхали».
Весь день я з ним мотався — на завод машинобудування, дві години під прохідною простояв, сто знайомих зустрів, поки він там розгулював по цехах чи деінде, далі — на хлібозавод, на елеватор, на м'ясокомбінат. Темно вже, я й кажу: «Вечеряти пора, пане канадець. Запрошую до себе додому. Ви ж голодні, мабуть?» — «Трохи є», — каже.
Ну, Варя всякого на стіл, у неї якраз холодець був фірмений — словом, нагодували чоловіка, ще й чаркою я пригостив. Випив одну, другу, похвалив місцевий лікеро-горілчаний, вони тоді горобинову випустили, пристойну горілку. Я не пив — треба ж його доправити на ніч. Повечеряли, я й питаю: «Вам у який готель треба? «Інтурист»? — «Можна й туди, — каже він. — Подивимось, що за «Інтурист» тут у вас».
Їдемо вже поночі. Зупинився я на перехресті на червоне світло, а ззаду якийсь шумахер мені сигналить: мовляв, звертай направо, дорога вільна. Я про себе пару слів на його адресу сказав і рушив, як положено, на зелене око. їжджу я, ви знаєте, Ніно, трохи швидше, аніж черепаха, то цей гонщик не встиг мене обійти до наступного перехрестя, а там знову червоне світло, і знову сигналить любитель перегонів. Тут я не витримав. Вийшов, підійшов до його гнилої «тойоти», відчинив дверцята, а там жевжик сидить у дірявих джинсах і шкірянці на голе тіло. Я його з-за керма витягнув, підняв над асфальтом і оті слова, що вголос не казав при своєму пасажирі, озвучив. І правила нагадав. І дещо інше. Не завважив, що мій пасажир вийшов з машини, все бачить і чує і регоче, як дитина в цирку. Ми поїхали, дивлюсь — шмаркача за нами немає. Де подівсь — невідомо. Чи задній хід дав, чи завіявсь у протилежний бік, аби комусь іншому голову морочити. Зупинилися ми на тому ж місці, де й сідав мій «іноземець». Подивився він на мене, витяг гроші і каже: «Беріть, скільки я наїздив. Кілометраж, бензин — усе врахуйте». А я візьми й скажи: «Як ви отак щодня будете гасати, то скоро без штанів залишитесь. Будемо по-іншому рахувати. За день я, коли є клієнт, двісті п'ятдесят заробляю. Оце й ціна». Він пильно так придивився до мене і каже: «В національній валюті чи зеленими?» А я ніколи не пасував, ні перед ким, то й кажу «Аби не російськими рублями, а так усе годиться». Він засміявся нарешті, заплатив і питає: «А на роботу ви б пішли?» — «Ким?» — питаю. «Водієм. До мене». Отут усе на свої місця і стало. Я подумав-подумав і потелефонував цьому «іноземцеві». І не шкодую. Достойний чоловік. І скажу вам, Ніно Андріївно, по секрету: жінок до нього я не возив. Жодної.