Діанка витріщилася на пана Павла, не вірячи своїм вухам. Ці дорослі бувають такі наївні! Невже він серйозно вважає, що щось змусить її відсиджуватися тут, коли друзі в небезпеці? Та нізащо! Однак, будучи не лише хорошим другом, а ще й розумною дівчинкою, і добре знаючи, що дорослі зазвичай чують лише те, що хочуть чути, і терпіти не можуть, коли їм заперечують, Ді кивнула і слухняно мовила:
— Так, звичайно. Як скажете.
Утішений Павло Сергійович пробурмотів: «От золота дитина», — і рушив до проблемного купе, на ходу повторюючи в рацію «Романе, тривога!.. Романе, як чуєш, прийом? Романе, відповідай на виклик! Це терміново!» Ді дочекалася, коли він зникне за дверима тамбуру, переждала ще кілька нестерпно довгих секунд і також пішла до сьомого вагону.
Глава 11
За відсутності Діанки події в четвертому купе сьомого вагону поїзду номер сорок п’ять, відомого під кодовою назвою «Південний експрес», розвивалися блискавично. Втім, спочатку вони як слід розвинулися в третьому купе, куди, немов з рогатки випущений, влетів «лісовик». І загорлав на весь вагон:
— Його там немає! Зник!
А далі дітлахи почули звук, який буває від падіння тіла. Звісно, самі вони цього не бачили, однак припустили, що «велетень», роздратований цією новиною, від душі вмазав напарнику, і той не встояв на ногах. Подальші репліки «лісовика», в супроводі виразного хлюпання носом, свідчили на користь цієї версії:
— За що, Андрюхо?
— Тю, — презирливо відкопилив губу Миколка, безпомилково зачувши сльозливі нотки в цьому питанні, — слимак! Ну й злодії пішли! Ніжні, як із дитсадка… Аж нецікаво.
— Ось увірветься він сюди — і б’юся об заклад, що вже не буде таким ніжним, — завважив Данилко. Миколка фиркнув.
— А хто йому дасть сюди увірватися? Ми вже зачинилися.
— Та тебе вбити мало! — кип’ятився тим часом за стінкою невидимий Андрюха. — Ти й миску з вівсянкою не вбережеш!
— Я знайду його, обіцяю! — заприсягнувся «лісовик», і щось у його голосі змусило здригнутися оптиміста Миколку. — Він десь тут. У вагоні чи в потязі!
— Ти впевнений? Чому?
— Клітки теж немає! Сперли!
— Отже, так, — підсумував «велетень». — Роби, що хочеш, лазь, де хочеш, хоч по купе, а хоч під вагонами, але якщо за півгодини його тут не буде, я сам з тебе папугу зроблю, зрозуміло? Руки так викручу, що літати зможеш, і кольором теж станеш синій-синій… Як іній на дротах! Чого вирячився? Кругом і бігом марш!
— А ти? — образився «лісовик».
— А що — я? Я тут головний, — лагідно відповів Андрюха, та від цієї вдаваної лагідності морозом за комір сипонуло вже й Данилкові, і навіть незворушному Семкові. — А в разі невдачі я скерую тебе в небуття, погань. Давай, ворушися! І до сусідів наших не забудь зайти!
— Це ще навіщо? — не втямив «лісовик», котрий, судячи з поведінки, кмітливістю не відрізнявся.
— На чай! — гаркнув «велетень», не переймаючись тим, що сусіди, про яких він казав, мали напевно почути ці його репліки. — Вони шуміли весь вечір. І хтось у них так дивно розмовляє… не чув? Ну, ти глухий, мов корч, чого ще чекати? Та все ж до них зазирни в першу чергу.
І за мить у двері їхнього купе вже стукали зі словами «Відчиніть!». Треба було озиватися — порожні приміщення не мають звички самі замикатися зсередини.
— Хто там? — удаючи заспаного, спитав Семко і навіть позіхнув — для більшої переконливості. Крадій розгублено замовк, але відразу ж здогадався:
— Чаю не бажаєте?
— Дякую, ми вже пили, — вираз Семкового обличчя красномовно свідчив, що нічого безглуздішого він іще ніколи не чув. — Просимо не турбувати! Добраніч.
Звісно, це прохання лишилося невдоволеним — «лісовик» знову затарабанив у двері.
— Кави теж не треба! — додав Семко.
— Відчиняй, шмаркачу, бо я тобі язик на вуха понакручую, — захрипів неборака-шахрай, оцінивши свої шанси потрапити до купе законним шляхом як нульові. — Я тобі шию скручу! Серце вийму!
— Ха! Бачили вже таких! — зухвало вигукнув Данилко. — А вони зараз бачать небо в клітинку! Дайте нам спокій, бо пошкодуєте!
— Пусти, я огляну купе, — вкрадливо попросив злодій, зметикувавши, що сила тут може й не зарадити, а зайвий галас навряд чи піде на користь. — Якщо там немає па… того, що я шукаю — тоді я піду. Чесне слово.
— Тут нічого немає, — запевнив Миколка, навіщось притискаючи до себе Кабачка — Флінт ще раніше притиснувся до хлопця сам. — А будете хуліганити — ми покличемо міліцію.