— То це, виходить, не власне він Мрію заснував, а його тато? — уточнив Миколка.
— Так, але пан Андрій робив щедрі пожертви на розбудову міста ще тоді, коли воно було селом. Отже, він і вважається засновником.
— Усе це добре, — покивав Семко, — та не пояснює тієї чортівні в Домі Гукала.
— Поки що не пояснює, — згодився Данилко. — Тому я хочу глибше покопатися в історії цього будинку.
— Яким чином? — запитали всі.
— Звісно, за допомогою історика. Завітаю-но я знову в гості до діда Устима. Можливо, він знає про це більше, ніж написав у своїй книзі…
— То це вже в нас виходить чергове розслідування? — пожвавішав Миколка. — Щоправда, про справи давно минулих днів.
— Ага, справа номер п’ять — «Таємниця привидів у Домі Гукала», — підхопив Семко. — Давай, Данильцю, розпитай його детально — тобі, як майбутньому журналісту, дід Устим скоріше все викладе, ніж будь-кому з нас. Ну, а ми тим часом позбираємо всі чутки та плітки, які ходять про дім на болотах. Може, істина десь поруч…
Глава 4
Сказано — зроблено. За годину Данилко вже стукав у двері будинку колишнього завідувача головної бібліотеки Мрії. Відчинив йому сам дід Устим і з порогу привітав хлопчика по-дорослому — міцним рукостисканням.
— О, а ось і наш кореспондент! Знову, либонь, у справах? Заходь, хлопче, заходь!
Команда Мрії познайомилася з паном Устимом Ковальським близько місяця тому під час розплутування справи про підпал недобудованого санаторію в лісі. Того разу історичний рукопис діда Устима дуже допоміг слідству, і в результаті навіть був виданий справжньою книжкою. Після такої видатної події старий історик заявив, що віднині двері його дому для допитливих дітлахів завжди відкриті, і всі вони тут — жадані гості.
— Що тебе привело до мене, хлопче? — розпитував він Данилка по дорозі до вітальні. — Що розкопуєте цього разу? Допоможу, чим зможу — якщо тільки це нашої Мрії стосується…
— Так, стосується, — відповів хлопчик. — Устиме Петровичу, ми з друзями з об’єктивних причин нині намагаємося дослідити історію Дому Гукала…
— А, того будинку на болотах? — дід Устим жестом вказав Данилкові на лаву біля столу. — Сподіваюся, ви туди не лазили? Дуже небезпечні ті болота…
— Ні, не лазили, — ухильно відказав Данилко, присівши. Сам-бо він там не бував, а отже — сказав майже правду.
— То й добре — нічого там дітлахам робити. А стосовно історії — то в моїй книзі наче докладно про це написано…
— Так. Але, може, вам відомо ще дещо? Якісь подробиці, не вказані в книзі з етичних міркувань? Я залюбки послухаю.
— А з тебе, хлопче, справжня акула пера виросте, — захопився старий. — Розум як лезо, погляд як рентген… Молодець.
— Та ну, — засоромився Данилко, — я ж нічого такого не зробив. Просто…
— Відчув, що історія в книзі неповна, — підхопив дід Устим. — Чи не так?
— Ну… щось таке, — кивнув хлопчик. — Це наче якесь провисання… Ми на уроці літератури вчили, що всі сюжетні ниточки мають бути зв’язані між собою. А тут, у легенді про Дім Гукала, дещо купи не тримається. Хоча це ж не художній твір.
— Не художній, — погодився дід. — Та про ті твої ниточки мені давно відомо. І не зв’язав я їх… Бо були на те причини. Не з недбалості. Я тобі зараз дещо розповім, власне, все, що знаю і що до книги не увійшло, а ти слухай уважно. Вчися чути те, що вголос не промовляється. Знадобиться в майбутньому.
Двічі припрошувати Данилка не довелося. Він підпер щоку долонею і, немов у воду, поринув у цікавенну — як завжди — розповідь діда Устима.
Глава 5
«Заснути пану Мріїну вдалося лише під ранок. Стояла осінь 1917 року — суха, морозяна, пізня осінь, без дощів, без грибів, і навіть туман чомусь не згущувався над болотами, як це бувало зазвичай аж до зими. Усе стало догори дриґом, навіть у природі, — зітхав сам до себе Андрій Петрович.
Але турбували його не природні явища. Не вони заважали йому заснути.
Червоний заколот у Петрограді, чутки про який спершу здавалися пану Андрію більш ніж сумнівними, став реальністю, від якої хотілося втекти якнайдалі. Під загрозою опинилася не лише справа його життя, але й саме життя — не лише його, а й маленького сина, за долю якого він особливо хвилювався. Щоправда, хлопчик був у Миргороді в бабусі, і це трохи заспокоювало батька. Трохи, та не зовсім, бо він відчував — мине зовсім небагато часу, і доведеться передавати синові реліквію.