Так рано… злочинно рано, і в звичайних умовах Андрій Петрович ніколи б не зважився на порушення традиції. Реліквія мала передаватися з покоління в покоління — старшому в роду синові у день його повноліття. Але вибору не було — в цій бурхливій коловерті, на яку вмить перетворилося розмірене, налагоджене буття пана Мріїна, кожен день міг стати для нього останнім. Уперше відтоді, як померла його дружина, Андрій Петрович подумав, що в його вдівстві є один позитивний момент — добре, що дружина не дожила. Добре, що не бачить того, що діється. І — страшно. Страшно навіть уявити: а якщо він відійде, не встигнувши віддати синові найдорожче. Найбільшу коштовність на світі. Талісман їхнього роду. Пам’ять і надію на майбутнє.
Сон нарешті узяв своє, і знесилений тяжкими думами вже літній чоловік задрімав. Розбудив його скрип — дошки, які дивним чином залишалися сухими всупереч усепроникній вогкості боліт, рипіли під чиїмось кроками… Під кроками! Але ж він нікого не чекав! Мало того: навмисне поселився в такому непривабливому для гостей місці! Дістатися сюди не дуже важко. Треба знати стежки і бути дуже обережним, уважним…
Але хтось зміг! Хтось знав стежки і привів сюди сторонніх. Що ж їм потрібно? І хто вони?
Пан Мріїн відкинув ковдру і сів у ліжку, але встати не встиг — двері різко відчинилися. Він знову забув зачинити їх на замок. Зрештою, жоден замок не втримав би цю орду…
Їх було п’ятеро. У якомусь невиразному сірому дранті, що, вочевидь, мало правити за форму, з червоними стрічками, сяк-так пришпиленими над козирками картузів, з гвинтівками, у двох на ногах — онучі, до яких примотані чи то підошви, чи постоли — одразу й не розбереш. Зате троє — в добрих, виразно з чужої ноги, чоботах, а один навіть у шинелі (щоправда, без ґудзиків), недбало накинутій на плечі. Цей мав вигляд начальника. У руці він стискував маузер.
— Що відбувається? — хоч Андрій Петрович давно вже не керував фабриками особисто, та все ж умів гаркнути так, що шибки дзвеніли. — Ви хто такі, панове-добродії? Чого вам треба?
На якусь мить прибулі розгубилися. Скориставшись моментом, пан Мріїн таки підвівся і просунув ноги в підбиті хутром домашні капці. Потягнувся за штанями, що висіли на бильці ліжка, та більше нічого зробити не встиг.
— Стояти, контра! Ані руш!
Хрипкуватий голос того, що в шинелі, зривався, хоча його власник дуже старався говорити впевнено. Решта групи з виразами крайньої відрази на брудних лицях топталася на порозі.
— Як ви мене назвали, панове? — Андрій Петрович так здивувався незнайомому слову „контра“, що навіть не обурився. Зате незваних гостей украй обурило його звертання.
— Немає вже панів! — вигукнув один із тих, що були в онучах. — Ліквідовані!
— Вибачте, — з усією гідністю, на яку лише був здатен, відгукнувся пан Андрій, — до мене завжди звертаються тільки так.
— Ми і тебе зараз ліквідуємо! — верескнув хтось страшенно знайомим голосом. Андрій Петрович напружився, вдивляючись в обличчя прибульців більш пильно. І впізнав.
— Антипе! А ти що тут робиш?
— Прийшов поквитатися, пане, — Антип Федорченко, колишній сторож дому Мріїна, вийшов наперед, вишкіривши пожовклі від тютюну зуби. Усмішка у нього вийшла кривуватою, як і все його життя. — Боржок за тобою…
— Тикати мені не смій, поганцю! — не на жарт розгнівався пан Андрій. — Надто довго я тебе терпів! Коли ти пив — терпів, коли красти почав — теж на це очі заплющував… Та коли ти зазіхнув на… сам знаєш, на що — я тебе вигнав. І правильно зробив. Про одне лише шкодую — що не вчинив так раніше.
— Ти язика притримав би, пане, — сказав, мов виплюнув, Антип, — бо ми тобі його швидко вкоротимо. Говори, де та коштовність, бо пошкодуєш!
— Там, де ти її не знайдеш, злодюго, — Андрій Петрович від душі надіявся, що це правда. Що їм забракне клепки знайти схованку.
Хоча… його син також її не знайде. Бо взагалі не знає про існування реліквії.
…Першого удару пан Андрій не відчув, хоча саме той удар звалив його з ніг. А далі стало гірше. Побої, погрози, крики… Він мовчав. Мовчав навіть тоді, коли його підняли з підлоги, коли дула гвинтівок націлилися на нього, коли прозвучало: „Іменем революції“, — і дві кулі, одна за одною, прошили його серце.
Помираючи, він устиг подумати лише про те, що так і не виконав свій обов’язок».
Глава 6
— Ось так, чи приблизно так, усе й було насправді.