— Бог з тобою, сестро моя люба! Що бо тобі зпало на думку!? Чи то ж хто чував, щоби під снігом росли фіялки!? — умовляла її бідолашна дівчина.
— То ти ще там будеш базікати? Ах, ти негідниця! Роби, що тобі звелено! Геть ту ж мить з хати, а як не принесеш з гори фіялок, то я тебе вбью! — напустилася Олена,
А мачуха вхопила Марійку за плечі, випхала її надвір й щільно замкнула за нею двері.
Гірко плачучи, побігла дівчина на гори. Снігу скрізь лежало високо, ніде не було жадного сліду. Дівчина блудила довго-довго. Вона трусилася з холоду, морилася з голоду й почала молитися Богу, що б краще взяв її з цього світа.
Коли це бачить вдалені вогник. Пішла вона туди, на сяйво, й вийшла аж на вершечок гори. Дивиться, а там горить велика ватра, багаття таке, а навколо вогню лежить дванадцять камінюк, а на тих камінюках сидять дванадцять чоловіків. Троє сивоусих, троє —трохи молодчих, троє — ще молодчих, а останні наймолодчі й найкращі. Сидять вони, нічого не говорять, тільки на вогонь поглядають.
Оті дванадцять чоловіків були дванадцять місяців.
Найбільший Січень сидів угорі, мав він вуси й бороду білі, як сніг, і тримав в руках кия.
Марійка злякалася. Якусь хвилинку стояла непорушно, а потім, насмілившись, підступила ближче й почала просити:
— Дозвольте мені, люде добрі, біля вогню погрітися. Я вся тремтю з холоду!
Великий Січень, кивнув головою й питає у дівчини:
— А чого ти сюди прийшла, моя дівчинко; чого ти тута шукаєш?
— Іду по фіялки, — відказує Маруся.
— Ще не час ходити по фіялки, бачиш же, ще сніг! — промовив Великий Січень.
— Ох-ох! Я те знаю, але що ж мені казати, коли моя сестра Оленка та мачуха звеліли принести їм фіялок з гір? Коли не принесу, то вони мене вбьють. Прошу вас красненько, дядечки, скажіть мені, де я їх знайду?
Тоді Великий Січень підвівся, підійшов до наймолодчого місяця, дав йому в руки кия та й каже:
— А ну, Березню сідай на-гору.
Місяць Березень сів на високого каменя й махнув кийом над вогнем. І ту ж мить піднявся вогонь вище, сніг почав роставати, стали дерева наливатись, на пригорках почала зеленіти травичка, в травичці показалися пупьянки ромашок, і стала весна. Біля кущів, поховані під листочками, розцвіли фіялки, й поки Маруся розглянулася, перед нею було все блакитно, ніби хто розіслав синю пелену.
— Мерщій збірай, Марійко, мерщій! — говорив їй Березіль.
Весела Маруся швиденько рвала квітки і враз мала великий пучечок фіялок. Потім місяцям красно подякувала й веселенька поспішала додому.
Здивувалася й Олена, здивувалася й мачуха, як побачили вони Марійку, що принесла квітки. Швидче відчинили їй двері, й пахощі фіялок розійшлися по цілій хатині.
— Де ж то ти їх нарвала? — нетерпляче питалася Олена.
— Ростуть вони там високо, аж на горі, під кущами. Їх там ще багато зосталося, — росповідала Марійка.
Тим часом Олена забрала фіялки, заткнула їх за пояс, нюхала сама, дала понюхати матері, але ж сестрі не сказала: «Понюхай!»
На другий день вилежувалася Олена на печі, й закортіло їй ягід. Хутенько покликала вона сестру й каже їй:
— Біжи на гору та принеси мені ягід!
— Та Господь з тобою, сестро моя люба, де ж я найду тобі тих ягід? Хіба ж таки хто чував, щоб під снігом росли ягоди! — умовляла її Марійка.
— Ах, ти негіднице, ах, ти сяка-така! Так ти ще мені тут базікатимеш, коли я тобі щось звеліла! Біжи хутко, а коли не принесеш, то я тебе вбью! — насварилась лиха Олена.
А мачуха вхопила Марійку, викинула її за двері й двері щільно замкнула.
Пішла Марійка до лісу, гірко плачучи. Скрізь усе снігом завалено, нігде навіть протоптів немає. Ходила вона довго-довго; й голод її морив, й холод її трусив. Коли це знову бачить вона те саме світло, що бачила перед тим. Радісно побігла вона до нього. Прийшла знову де тієї великої ватри, де сиділо дванадцять місяців. Великий Січень сидів на повищенні. От вона й почала просити:
— Люде добрі, дозвольте мені при вогні погрітися, бо з холоду я вся тремтю!
А Великий Січень кивнув головою та й питається:
— А навіщо ж ти знову прийшла, чого тобі тут треба?
— Йду шукати ягід! — відповідає Марійка.
— Та хіба ж ти не бачиш, що на дворі зіма, а ягоди ж на снігу не ростуть? — каже їй Січень.
— Те я знаю, — сумно відповідає йому Марійка, — але ж що я маю робити, коли сестра та мачуха звеліли принести їм ягід; та ще й казали, що, коли не принесу, то вони мене убьють! Дуже я вас прошу, дядечки, роскажіть мені, де б я тут знайшла ягід?