«Юнаки винесли велике рядно, простелили його на піску біля води і розклали на йому всі, які були, ласощі — бриндзу, малай, алевенджі плачінте, патлажене і парений, солодкий кипер...»
Цікаво порівняти оце й подібні місця роману «Господарство доктора Гальванеску» з відповідними місцями бесарабських новел Коцюбинського. Волоські слова й інша колірлокальна оздоба цих новель Коцюбинського не мають ніякої ролі в фабульній структурі оповідання. Імовірність того чи іншого розвою дій нічого не виграє від них. Чи вони були б, чи їх не було б, читач однаково ставиться до подій, описуваних у новелі, як до можливих і імовірних. Вони тільки додають новелі ексотичности, виводять читача з кола набридлих йому звичних речей побутових.
Зовсім інакша задача отих «малаїв» та «плачінте» в романі «Господарство доктора Гальванеску». Тут вони виступають, як документальні ознаки, їх рясно й густо насипано саме, щоб створити реалістичну декорацію для фантастичного роману. Саме їхня ексотичність, подана з умисною настирністю, заводить читача у коло етнографічної повісти, щоб якнайдовше він йняв віру фантастиці, яка буде далі.
Перший драматичний епізод такий: когось б'ють. Сахно й Чіпаріу кидаються рятувати хлопця. При чім тут господарство доктора Гальванеску?
Відповідь уражає читача своєю несподіваністю. Хлопця б'ють, щоб він не ходив по землі доктора Гальванеску. Так створюється навколо цих земель атмосфера містичного жаху. Далі події ідуть крешчендо, але таємниця доктора Гальванеску з'ясовується аж наприкінці роману. Зоставляється читачеві фалшива стежечка для здогадів — чужоплемінне походження слуг доктора. На цій стежці він залишається аж до самого кінця, бо фантастична метода Гальванеску ніяк не може сама спасти на думку.
Сама ця фантастична теорія ніяк не імовірна з наукового погляду. Вона не може придатися, як база для нових наукових досліджень (як утім не може придатися взагалі ні один науково фантастичний роман), більше того, ніхто не пойме їй віри, скінчивши читати романа. Але це, звичайна річ, абсолютно не важно. Честертон, правда, написав коротенько перед книгою “The Incredulity of Father Brown”, що “... history and ethnology are, for the story`s sake, largely assumed...”, але взагалі немає потреби в таких застереженнях. Ледве чи хто всерйоз схоче будувати науково-дослідчу роботу на базі романного матеріялу.
Куди цікавіша для нас символіка роману «Господарство доктора Гальванеску» — ідея доктора Гальванеску — працювати гальванізованими трупами людей, символізує собою основні ідеї капіталістської політики.
Гербет Велз показує нам під маскою марсіянського нападу імперіялістську експансію. Бразильські мураші, що ззіли екіпаж американської канонерки і літ через скільки «одкриють Европу», може є символом американського ж капіталізму.
Ми не можемо рівняти Ю. Смолича до Велза. По точності роботи Велз куди вищий від нашого молодого письменника. Але філософське значіння агітаційних романів Смолича все ж таки не абияке. Ні «Фалшивій Мельпомені», ні «Господарству доктора Гальванеску» не можна одмовити в дуже елегантнім поєднанні структурного розвою з агітаційними символами. А щодо розробки фабули, наш автор в усякім разі стоїть вище від Жюля Верна. Не дарма ж він починав з наслідування... Генрі.
В «Господарстві доктора Гальванеску» є одне фабульно слабе місце. Це оживлення Чіпаріу та Йонеску. Автор добре зробив, що дав перемогу Сахно. Цього вимагає читачева душа, настрахана господарством потворного доктора. Але це оживлення занадто уже легковажне. І не тому воно легковажне, що ще раз навантажує і без того не занадто переконливу наукову канву. Воно легковажне тому, що драматичне напруження зостається без жертви, і це підкопує віру в реальність того драматичного напруження. Треба було все ж таки помиритися на смерті двох другорядних дієвих осіб, вирятовуючи головного героя.
Правда, що автор, мотивуючи це оживлення подав науковий матеріял куди солідніше, ніж мотивуючи процес гальванізування.
«Лишається точна формула крови. Треба знайти індивіда з точнісінько таким самим складом крови — вважайте, я підкреслюю — точнісінько таким самим складом крови, бо в даному разі, коли з організму виточено абсолютно всю кров групового добору, як це робиться при звичайному прямому, чи непрямому переливанню крови, зовсім не досить. Груповий добір далеко не досконалий. Коли в організмові є, бодай трохи, рідної крови, доливання її за методою групового добору задовольняє — незначні відбіги від повної тотожности хутко зникають. Одногрупні дози, може й не цілком тотожньої крови, легко асимілюються і дають динамічний моноліт. Зовсім інша справа, коли в організмові не лишилося і краплі рідної крови Відживлення організму можливе тоді тільки з умовою цілковитої індивідуальної, а не групової, тотожности крови. Тільки з такою умовою клітинам повертаються їхні моторні та животворчі функції та повне реагування на радіоактивність кров'яного обігу...» і т. д.