Але вертаюся до себе. Важко (так мені видається) знайти когось, хто б цінував себе менше, ба, хто б цінував мене менше, ніж ціную себе я сам. Я маю себе за людину з найпростішої глини і різнюся від решти лише тим, що свідомий цього. Мої вади ще ниціші і вульгарніші, ніж у решти, я не приховую їх і не виправдуюся. Я ціную себе лишень за те, що знаю, чого я вартий. Якщо в мені й сидить пиха, то припав я нею тільки зверху, і винна тут лише палка моя вдача. Насправді пиндючності в мене мізерія — та й та не лишилася непомічена для розуму. Я нею скроплений, а не насичений.
І справді, якщо говорити про плоди мого духу, хоч би в чому, то я зроду не спородив чогось такого, що мене вдовольнило б; а визнання інших для мене ніц не варте. Уподобання мої дражливі й клопітні, надто для мене самого. Я ганю себе щохвилі й хоч би до чого взявся, чую в собі вагання та безсилля. У мені немає нічого, що могло б удовольнити мій розум. Мій зір гострий і точний, але каламутиться, тільки-но я беруся за перо. Надто ж він мене підводить у поезії. Я незмірно кохаюся в ній, непогано розуміюся на творах інших, але стаю істною дитиною, коли хочу випробувати в ній себе; тоді я сам собі нестерпний. Можна бути нездарою у всьому на світі, тільки не в поезії:
Все ж у пошані. Але посередність у праці поета —
Гріх, і ні люди його не простять, ні боги, ні книгарні.
Дай Боже, щоб цей мудрий вислів пишав на вивісці всіх друкарень і перекривав туди доступ ордам віршогонів!
Не вберегтись від лихих поетів!
Чому ми не маємо таких народів, як, скажімо, оцей? Діонисій Старший понад усе ставив свою Музу. Якось він послав на олімпійські грища вкупі з колісницями, найпишнішими серед своїх посестер, поетів і музик, аби вони озвучували його вірші, забезпечивши їх шатрами з золоченими корогвами, обвішаними по-царському килимами. Коли настала черга його творів, виборність і чар декламації спершу привернули увагу люду, але, відчувши їхню неміч та недолугість, слухачі пройнялися до них погордою, а потім, знудившись, розсатаніли так, що кинулися на намети і зірвали на них свою злість, на клапті розшарпавши шатри та корогви. І те, що колісниці Діонисія провалили перегони, як і те, що судно з його людьми на борту не допливло до Сицилії, зазнавши в бурю кораблегину біля Тарента, той самий люд уважав за ознаку гніву богів, роз'ярілих, як він, од нездарної поезії. Навіть моряки, зацілілі після розбиття, дотримувалися тієї самої думки; зрештою і пророцтво оракула, провісника царевої смерті, звучало так: «Діонисій наблизився до свого кінця, звитяживши тих, хто вартніший за нього». Цар запідозрив у них картагенців, які перевищували його потугою, і, воюючи з ними, не раз спинявся на півдорозі й випускав перемогу з рук, аби не справдилося оракулове віщування. Але він прорахувався: як остатню бог визначив йому годину, коли з допомогою кривди та підкупу він здобув ув Атенах пальму першенства, заломивши здібніших за себе поетів-трагіків постановою на конкурсі своєї трагедії Ленейці. Одразу по цій звитязі він сконав, почасти від надмірної радості, що ошанула його.