Навіть моє дитинство минало в умовах винятково сприятливих і вільних, йому було зовсім незнане беззастережне підкорення чужій волі. Те все, разом узяте, виховало в мене лагідність характеру і зробило мене нездатним стійко переносити прикрощі, тож я завше радий, коли від мене приховують збитки та нелади в господарстві, здатні дійняти мене до живого. У графу своїх видатків я заводжу також і ту зайвину, що її через моє недбальство було витрачено на годівлю та утримання челяді:
Що ж бо то, справді, за дім — без речей, про які забуває
Навіть господар, хіба що злодії про них пам’ятають?
Я волію за краще не знати реєстру того, що маю, аби не так каратися збитками; і я прошу тих, хто живе вкупі зі мною: якщо їм забракне до мене прихилля і вони вирішать мене ошукати і ошукують мене, хай вони щоразу ховають кінці у воду. Не маючи ані крихти твердості, щоб зносити всілякі напасті та долати перепони, і не вміючи постійно напружувати волю, щоб вести і залагоджувати справи, як мені того хотілося б, я, покладаючись у всьому на долю, якомога культивував у собі таке правило: «Чекати всього найгіршого і, в разі, як це найгірше станеться, мужньо зносити його з сумирністю і терплячістю». Тільки цього я прагну, на цьому скупчую всі свої помисли.
Коли мені загрожує небезпека, я думаю не стільки про те, щоб її уникнути, як про те, чи варто її взагалі уникати. Якщо я й опинюся в ній, то що тут такого? Неспроможний впливати на події, я впливаю на самого себе; покірно йду за ними, якщо вони не хочуть іти за мною. Я не мастак відводити від себе удари долі, ухилятися від них чи живосилом змушувати її сприяти мені, як ніколи не умів належно справуватися, керуючись голосом здорового глузду. Ще більше мені бракує терпіння морочитися без кінця в ім'я такої мети. Та що для мене найобтяжливіше — це думати, що робити, коли час наглить, думати, борсаючись між надією і страхом.
Довго обмірковувати якусь справу, бодай найдріб'язковішу, — заняття для мене геть нестерпне. Я чую, що духові моєму важче дається зносити непевність і нові й нові струси, спричинені сумнівами та роздратуванням, аніж змиритися з долею і бути готовим до будь-якого результату з моменту, коли кості кинуто. Лишень лічені пристрасті потрафлять порушити мій сон, зате його безнадійно розладнує обмізковування бодай найменшої марнички. Достоту як я не люблю пологих і слизьких узбіч дороги, а охочіше користуюся її наїждженою частиною, хай навіть найзаболоченішою і найв'язкішою, бо, прагнучи безпеки, можу бути певний, що звідси вже нікуди не звалюся, — так само я волію прості й очевидні біди, бо тут принаймні не в'ялить невідомість, чи пройдуть вони стороною чи ні; хай ліпше доля одним махом ввергне мене у страждання:
Найстрашніша невідомість.
Коли приходить лихо, я зустрічаю його, як належить мужеві, а так я завжди поводжуся, як суще дитя. Страх перед можливим падінням завдає мені згубнішої гарячки, ніж та, якої завдав би самий удар. Не варта справа заходу: скупцеві його пасія завдає муки, якої не знає бідняк, а ревнивцеві — страждання, незнане рогоносцеві. І нерідко менше зло втратити виноградник, ніж позиватися через нього в суді.
Найнижчий щабель — найміцніший: він — осідок сталості. Стоячи на ньому, можна ні про що не турбуватися: він дуже міцний і править за підпору всій конструкції. Чи не має в собі чогось філософського приклад, явлений нам одним шляхтичем, свого часу дуже відомим. Він одружився вже в літах, добре попарубкувавши. Був мастак побазікати і великий пересмішник. Згадуючи, якою зручною мішенню були для нього рогоносці і як частенько він кпив із них, цей шляхтич, щоб убезпечити себе від того самого, пошлюбив жінку, яку підчепив там, де кожен міг її мати за гроші, і вони почали спільне життя, передаючись такими привітаннями: «Добридень, хвойдо», — «Добридень, рогоносцю». І ні про що він частіше й відвертіше не гомонів зі своїми гостями, як про те, що спонукало його одружитися з цією особою. Завдяки цьому він приборкав поговір та насмішників, що йшли за його спиною, і відвів від себе вістря таких докорів.