Щодо шанолюбства, цього найближчого сусіди зарозумілості чи, радше, дитяти його, то для того, щоб розпалити в мені цю пристрасть, довелося б, мабуть, самій фортуні схопити мене за чуба. Бо накинути заради хисткої надії ярмо тяжкої праці на шию, наражати себе на численні клопоти, неминучі спершу для всякого, хто прагне вивищуватися над іншими, — ні, це аж ніяк не по мені:
За гроші я надії не купую.
Я чіпляюся за те, що бачу навіч і чим володію. І ніколи не віддаляюсь від своєї пристані,
Хай же із весел твоїх одне за пісок зачіпає.
Та й мало кому щастить чогось доскочити, не ризикуючи своїм кревним добром; тож-бо я вважаю, що коли його досить, щоб підтримати своє існування за тих самих умов, за яких ти народився і виріс, то суще безумство втрачати те, що маєш, задля непевної надії примноження своїх статків. Людині, якій доля відмовила в місці, де можна б поставити ногу й забезпечити собі спокійне та безтурботне життя, такій людині прощенно ризикувати своїм маєтком, оскільки так чи інак, а біда все одно пожене її на лови щастя.
В біді нам слід усім ризикувати.
І я радше ладен виправдати молодшого сина, що залюбки ставить на карту свою дрібну частку спадщини, ніж старшого, який, бувши стражарем честі свого роду, сам доводить себе до руїни.
Керуючись порадами моїх добрих старосвітських друзів, я знайшов найкоротший і найлегший шлях позбутися таких бажань і залишитися незворушно спокійним, —
Хто б гордував олімпійським вінком, коли б трапилась певна
Змога й надія без пороху взяти цей дар і без поту?
маючи достатньо тверезе уявлення про свої сили, розуміючи, що на більші справи їх не стане, і зберігаючи в пам'яті слова покійного канцлера Олів'є, який казав, «що французи подібні до мавп, які деруться по деревах, перескакуючи з гілки на гілку, і втихомирюються лише тоді, коли, діставшись аж до верхів'я, світять звідти своєю пані-старою».
Сором собі завдавать тягар непосильний на плечі
І відступать, як вага ноги в колінах зігне.
Навіть ті риси мого характеру, які взагалі годі назвати поганими, в наш час, по-моєму, ні до чого. Притаманні мені поступливість і потульність назвуть, звісно, неміччю та легкодухістю: чесність і совісливість вважатимуть за безглузду церемонність і забобон; щирість і волелюбство затаврують як щось нестерпне, нерозумне, зухвале. Та лихо не без добра! Непогано народитися у спідлений вік, бо проти інших ви недорогим коштом можете уходити за втілення чесноти.
Нині, як друг твій довірені гроші йому не присвоїть
І віддасть тобі лантух старий, повний тьмяних монет,
Чесність така стане чудом, попавши в літопис етруський,
І удостоїться жертви з віночком на шиї вівці.
Жоден з володарів усіх часів і народів не мав більших і певніших шансів добути собі слави найдобрішого і найсправедливішого! Гадаю, не помилюся, коли скажу: перший з них, хто запрагне зискати собі честь і любов таким шляхом, напрочуд дешевим коштом випередить своїх колег. Сила і ґвалт щось можуть, але не все. Купці, сільські судді, рукомесники, як ми бачимо увіч, не поступаються шляхті ні звагою, ні ратною штукою; вони храбрують на полі честі як у гущі січі, так і в герцях; змагаються в чистому полі і боронять міста в горожанських війнах, ба самому князеві нелегко вирізнитися в цій битві. Тож хай він постане у блиску своєї людності, правдивості, вірності, поміркованості, а надто справедливості: то рідкісні, незнані й гнані цноти! Лише добрі почуття люду можуть запевнити йому силу — жодні інші прикмети не з'єднають йому їхніх добрих почуттів, бо самі згадані прикмети найкорисніші для підданців.
Ніщо так не цінується людом, як доброта.
Порівнюючи себе з людьми своєї доби, я ладен знаходити в собі щось значне і рідкісне, так само, як видаюся собі пігмеєм та нікчемою, порівнюючи себе з людьми минулих віків, коли було чимось звичним — якщо до цього не прилучалися ще вартніші прикмети — бачити людей, спроможних утамувати жадобу помсти, поблажливих до тих, хто завдав їм образи, непохитних у дотриманні свого слова, твердих, не дворушних, не гнучкошиїх. Хай краще мої справи підуть прахом — не поступлюся переконаннями задля свого успіху, бо цю новомодну чесноту лицемірства, вдавання з себе того, ким ти не є, я ненавиджу найлютішою ненавистю і з усіх можливих вад не знаю іншої, яка б так очевидно засвідчувала підлість і ницість людського серця. То норови раба і боягуза — ховатися і критися під личиною, не важачись показатися таким, як ти є насправді. Так наші сучасники привчають себе до віроломства. Звикши давати брехливі обіцянки-цяцянки, вони не відчувають ані найменшої гризоти, не додержуючи їх. Шляхетне серце не повинне таїти своєї спонуки. Воно хоче, щоб його бачили до самого глибу: у ньому все добре чи принаймні людяне.