Душевна велич, за Аристотелем, полягає в тому, щоб відкрито ненавидіти і любити, щоб судити і говорити про все з цілковитою щирістю, а там, де йдеться про істину, не дбати про похвалу чи огиду інших. Аполлоній сказав, що брешуть раби, а вільні люди завше правдомовні. Це найперша, підставова умова чесноти; її треба любити задля неї самої. Той, хто говорить правду з мусу чи власної вигоди і хто не вагається брехати, коли те нікому не шкодить, не є людина достатньо правдива. Моя душа з природи своєї уникає брехні, і їй ненависна сама думка про неї; я паленію од внутрішнього сорому та гризоти, якщо іноді збрешу, а це таки буває, якщо заскочить мене оказія і я дознаю раптового струсу.
Зовсім не треба вивертати всю душу; то було б дуренство; але все, що ти кажеш, має узгоджуватися з тим, що ти думаєш; інакше буде очевидний обман. Я не знаю, якої вигоди шукають для себе ті, хто ненастанно прикидається та личкується; хіба тієї, щоб їм не йняли віри, коли вони скажуть правду. Адже брехнею можна ошукати раз і другий, але робити собі з лукавства професію і хизуватись, як деякі наші владники, що вони: «кинули б у вогонь свою кошулю, якби вона була свідома їхніх правдивих намірів». За висловом старожитнього Метеляла Македонського, аби заявляти привселюдно: «Хто не вміє маскуватися, той не уміє рядити» — означає остерігати тих, кому доведеться мати з ними справу, що всяке слово, зронене з їхніх уст, не що інше, як фальш і циганство. Що людина розумніша і пронозуватіша, то вона ненависніша і підозріліша, коли втратить славу чесняка. Цицерон, Про повинності, II, 9. І треба бути Простаком Простаковичем, щоб дати себе ошукати словами чи міною тому, хто взяв собі за правило не бути однаковим у душі й зовні, подібно до Тиберія. І я не знаю, на що можуть сподіватися такі люди у спілкуванні зі світом, не пускаючи межи люди нічого, що можна б узяти за чисту монету. Хто зрадник щодо правди, той зрадник і щодо брехні.
Ті, хто в наш час при визначенні обов'язків державця виходив тільки з його інтересів, ставлячи їх понад турботою про віру та сумління, може, і принесли б користь як його радники, коли б володар потрапив раз на все забезпечити собі щасливу долю, зламавши і потоптавши за їхньою порадою своє слово. Але так не буває, бо до такого мошенства монархи вдаються повсякчас: не раз їм доводиться йти на змирщину чи на якусь угоду. Зиск, ось що їх підбиває на перше віроломство (так, майже завжди тут і йдеться саме про зиск, як при кожному лиходійстві взагалі: святокрадстві, вбивстві, бунті, зраді, завжди доконуваних задля якогось плоду). Та ба! Той перший зиск потому без кінця йому шкодить, унеможливлюючи недолугому володареві будь-які перемовини з іншими через пам'ять про свою нечесність. Сулейман, оттоманський султан, не дуже дбалий у дотриманні обіцянок та угод, рушив (за часів мого дитинства) оружно на Оранто. І як же він там повівся? Довідавшись, що Меркурина де Гратінаро і мешканців Кастора тримають у полоні, всупереч домовленості з ними при капітуляції фортеці, він звелів випустити їх на волю; плануючи в цій країні ще й інші великі походи, Сулейман думав, ніби згадане дворушництво, хоча спершу воно виглядало корисним, може накликати на нього незмірно шкідливу неславу та недовіру.
Я особисто волію бути радше докучливим і нескромним, аніж підлизою і облудником. Ладен визнати, що до щирості та сміливості мого поводження без огляду на осіб, можливо, долучається й дещиця гордості та впертості, мені видається, ніби я тримаюся з більшою невимушеністю саме там, де це найнедоречніше, і що кров мою гарячать саме пута, накладені на мене конечністю бути ґречним. А втім, може, й те, що я у простоті своїй іду в таких випадках за своєю природою. Я добре розумію: дозволяючи собі в спілкуванні з вельможами вольнощі у мові і жестах, немов я маю до діла зі своїми домівниками, я вельми скидаюся на нескромника та зухвальця. Але, окрім того, що я й справді так тим уродився, важить тут ще й факт, що я не маю належної гнучкості розуму, аби крутити, відповідаючи на прямо поставлене запитання, ухилятися від нього з допомогою якогось спритного виверту чи там вибріхуватися, як не маю і належної пам'яті, щоб утримати в голові свою брехню, ані належної певності уперто товкти своє; коротко, я хоробрий від немочі. Я маю сміливість вважати за краще бути безпосереднім і конче й незмінно казати правду, що я й чиню як у силу свого душевного складу, так і на підставі здорового глузду, даючи долі робити зі мною все, що їй заманеться. За Аристиппом, філософія прислужилася йому саме тим, що навчила говорити вільно і відверто.