А потім — для кого ви пишете? Учені, поціновувачі книжки, не визнають жодної іншої вартості, окрім ученості, і жодних інших зразків розумової діяльності, окрім ерудиції та науки. Якщо ти сплутаєш одного Сципіона з іншим, то що ти можеш сказати для них вартісного? Хто не знає Аристотеля, той, за ними, не знає і самого себе. Натомість душі вульгарні й простакуваті не добачають чару та ваги проникливого і високого розумування. З отаких-то двох родів людей складається світ. Третій рід, ті, хто може вас оцінити, — то душі чисті й сильні самі собою, цей останній рід такий рідкісний, що не має серед нас, і цілком слушно, ані імені, ані звання: отож запобігати його ласки — це наполовину змарнований час.
Часто можна почути, що, одаряючи нас своїми благами, природа найсправедливіше вчинила при розподілі між нами розуму, бо не знайдеться нікого, хто б не вдовольнявся своєю пайкою. Хіба це не правда? Хто забажав би сягнути оком поза відведене йому, тому б довелося переступити межі у можливостей свого зору. Я вважаю свої погляди за правильні й здорові, але хто ж не вважає за такі й свої власні? Один з найкращих доказів цього — невисока ціна, яку я складаю собі. Якби така моя оцінка не була так глибоко в мені вкорінена, мене могло б увести в оману те почуття любові та прихильності, яке я живлю до себе, почуття і справді виняткове, бо я майже цілком звертаю його на себе, не розгублюючи на стороні. Усе, що інші ділять між цілою купою друзів та знайомих і присвячують турботам про свою славу та своє возвеличення, я повертаю лиш на те, щоб забезпечити спокій своєму духові, скеровую на самого себе, і якщо стороннім усе ж від мене дещо перепадає, то зовсім не з веління мого розуму.
Моя наука — жить і добре матись.
Отож, не помилюся, коли скажу: у своїх самооцінках я надзвичай рішуче і вперто таврую свою недосконалість. Справді-бо, саме тут я вправляю свій розум частіше й охочіше, ніж деінде. Люди звичайно розглядають одне одного, а я спрямовую погляд усередину самого себе: там я завантажую його роботою, там я всіляко його тішу. Всякий вдивляється в те, що перед ним: а я вдивляюся в себе. Я маю справу лише з самим собою: я безперервно споглядаю себе, перевіряю, випробовую. Інші завжди вилузуються з себе, знай ідуть вперед, буцім легко могли б пізнати незвідане, якби захотіли напружити мозок:
Ніхто не пробує заглибитися в себе.
а я кручуся всередині себе самого.
Такий хист докопуватися до істини — хоч би якою його мізерією я володів — так само як волелюбну відмову зрікатися своїх переконань на догоду іншим людям, я завдячую головно самому собі, бо найстійкіші й найзагальніші мої погляди народилися, так би мовити, разом зі мною: вони в мене природні, вони цілком мої. Я привів їх на світ суворими і простими (як і зачато їх було сміливо й потужно!), але трохи туманними й недосконалими; відтак я обґрунтував і зміцнив погляди, спираючись на тих, хто користувався моєю шаною, а також на бездоганні взірці, полишені нам від старожитніх, з якими я зійшовся в думках. Саме вони і переконали мене в моїй слушності, завдяки їм я дотримуюся своїх поглядів свідоміше і з більшою твердістю.
Якщо хтось шукає слави у бистрості та жвавості розуму, то в своєму я найвище ціную тверезість, якщо хтось шукає слави у подвигах чи в рідкісних людських якостях та здібностях, то я найвище ставлю впорядкованість, узгодженість і врівноваженість своїх думок та звичок. Якщо взагалі є щось поштиве, то це, певна річ, єдність усього життя, всіх окремих учинків; ти не можеш цього досягти, якщо, наслідуючи чужу вдачу, занехаєш свою. Цицерон, Про повинності, І, 31.