Добити радий він бичка, лиш тільки б той пручався.
вгамовується, побачивши ворога, відданого на її ласку, тоді як легкодухість, яка не зважується вступити в небезпечний бій, але прагне зажити собі дещицю слави, яку приносить перемога, бере на себе підсобну ролю: морд і кров. Різанину після звитяги зазвичай учиняють обозники: звірства, звершені під час народних воєн, робить лише ница низота, яка, не відаючи жодної іншої доблесті, прагне руки в крові вмочати і рвати на клапті кинуте у поросі тіло:
Вовк, ведмідь, а то й звір менш шляхетний
На умирущого чигає.
Сказати б, боягузливі пси, які вдома шарпають і кусають шкури диких звірів, не мавши відваги зачепити їх у полі. А через що в нашу добу змагання точаться так криваво і чому там, де наші отці знали якусь міру в помсті, ми сьогодні починаємо з неї і заходжуємося одразу вбивати? Що це, як не боягузтво? Кожен знає, що більше одваги та гордості в тім, аби бити ворога, а не добивати, аби його упокорити, а не позбавити життя. Тим паче, що жадоба помсти так ліпше вгамовується, бо з неї досить — дати відчути свою перевагу. Ми ж бо не кидаємося на звіра чи на камінь, що впаде на нас, бо вони нездатні відчути нашу помсту. А вбити людину означає убезпечити її від нашої зневаги.
Біас якось заволав на одного підлотника: «Я знаю, що рано чи пізно тебе покарають за те, але я боюся цього не побачити». Так само він шкодував, що не зосталося серед живих нікого з тих орхоменців, яких могло врадувати покарання Ликіска за вчинену щодо них зраду. Лиха та помста, якщо той, проти кого її замислено, не може її відчути. Позаяк месник хоче радіти, побачивши себе відомщеним, треба, щоб при цьому був і кривдник, який би відчував біль та жаль.
«Він пошкодує про це», — кажемо ми. Але вліпивши йому кулю в лоба, чи ми впевняємося, що він шкодує? Навпаки, якщо ми добре дивитимемося, то помітимо, що він падає з презирливою міною. Він навіть не встигне на нас розгніватися і буде дуже далекий від шкодування. Ми зробимо йому найспасеннішу з усіх послуг, подарувавши йому швидку і безболісну смерть. Нам доведеться тікати, зашиватися в діру і критися перед судами, а він мирно спочиватиме. Убити — добрий спосіб запобігти прийдешній образі, а не помститися за вчинений уже афронт, то радше вчинок, викликаний страхом, а не хоробрістю, обачністю, а не мужністю, обороною, а не нападом. Ясно, що ми втрачаємо тоді правдиву мету помсти і перестаємо дбати про нашу славу; ми боїмося, щоб ворог не віддав віть за віть, як уціліє. Ти спекався його ради себе, а не змагаючись із ним.
У Нарсингському царстві такий спосіб був би даремний. Там не тільки лицарі, а й рукомесники залагоджують суперечки з шаблею в руці. Цар дає місце для герцю тому, хто хоче герцювати, і, якщо то особи вельможні, сам засідає серед свідків, нагороджуючи звитяжця золотим ланцюгом; щоб його відвоювати, перший, кому спаде хіть, може викликати на поєдинок володаря ланцюга. Погерцювавши, він може стягнути за свою голову ще кілька герців.
Якби ми були певні, що наша сила та мужність завше забезпечать нам перевагу над ворогом і дадуть нам змогу порахуватися з ним, то ми б журились, якби він уник цього, пустившись духу. Ми хочемо звитяжити і домагаємося не так гонорової, як певної звитяги, у зваді ми шукаємо радше її кінця, ніж слави.
Азиній Полліон — приклад такої самої помилки, помилки ще менш припущеної для гідного мужа. Написавши інвективи проти Планка, він утримувався їх оприлюднювати, ждучи, поки той помре. Це було все одно, що показати дулю сліпакові чи вилаяти глушка, і найменше можна було сподіватися образити цим Планка. Сказано, тільки упирякам личить гризти мерлеців. Про що свідчить поступування того, хто чекає на смерть автора, з чиїми опусами він хоче боротися, як не про те, що докучливість недолуга?
Аристотелеві переказали, що хтось пащекує на нього. «Хай він зробить і гірше, — відповів він, — хай намне мені боки, аби лиш мене там не було».