Коли я гніваюся, то просто палаю-клекочу, хоть і швидко відходжу. Спалахи гніву доводять мене до такої нестями, що я починаю сипати як попало зневажливі слова, мало дбаючи про те, щоб бити дошкульніше, бо я працюю зазвичай тільки язиком. Служба моя легше розплачується за великі прогріхи, ніж за дрібні. Дрібні провини заскакують мене зненацька, і зі мною тоді стається те, що з людиною, яка стоїть над проваллям, — досить їй зірватися, і вона покотиться, і хоч би яка була причина її падіння, котитиметься униз щораз швидше, поки не досягне дна. В разі поважної провини заспокоює мене те, що кожний вважає за цілком слушне викликане нею пересердя; в таких випадках я горджуся тим, що дію всупереч його очікуванню: я опановую себе і тримаю себе в шорах, бо знаю, що якби піддався гніву, то він би заніс мене надто далеко; тим самим я легко не піддаюся йому. Я маю досить сили, аби запобігти вибухові пересердя, хоч би яка мала була його причина; але коли мені не пощастить притлумити спалах і я піддаюся йому, тоді він мене понесе, хоч би навіть був породжений нікчемним приводом. Отож я домовляюся з тими, хто може заходити зі мною в суперечку, кажучи їм так: «Як ви потрапите мені під гарячу руч, дайте мені понестися на зламану голову; а як прийде ваша черга, я вчиню так само». Шура-буря знімається лише при зіткненні з обох сторін. Але це може статися лише самохіть з того і з того боку, бо самі вибухи виникають не одночасно. Даймо ж кожному з них викричатись, і тоді ми матимемо спокій. Спасенна порада, але як важко її пильнувати! Іноді трапляється мені вдавати розгніваного, аби навести лад удома, не відчуваючи жодного роздратування. У міру того як з літами жовч у мене розливається частіше, я намагаюся цьому протистояти і вчуся стримуватися й поступатися, чим більше буде в мене підстав іритуватися і чим прощенніше мені це буде. Досі я був серед тих, кому це таке вже й вибачливе.
І насамкінець ще одне слово. За Аристотелем, гнів іноді служить зброєю для чесноти і зваги. Се цілком імовірно, проте ті, хто іншої думки, дотепно зауважують, що це зброя з новим способом ужитку, бо тоді, як зазвичай зброєю владаємо ми, ця зброя владає нами, не наша правиця спрямовує її, а вона нашу правицю, не ми держимо її, а вона нас.
Розділ XXXV
Про трьох славних невіст
Їх трапляється, як кожний знає, не по тринадцять на тузінь, а надто мало взірцевих жон. Адже шлюб таїть у собі стільки колючок, що жінці важко шануватися цілий вік. Хоть у чоловіків становище трохи ліпше, але і їм не з медом. Спробним каменем щасливого шлюбу і його істотною сутністю є довге спільне життя і чи завше воно було згодливе, поштиве і любе.
У нашу добу кобіти виявляють свої невсипущі турботи і всю міць відданості до уже, леле, померлих мужів; принаймні тоді жони силкуються довести свою любов. Що й казати, запізнілі, несвоєчасні доводи! Радше цим жінки показують, що люблять чоловіків тільки померлими. Життя було сповнене сварок, а скін любов'ю і шаною. От як батьки нерідко приховують свою любов до дітей, так і жінки приховують її до чоловіків, а все для призвоїтості, для годиться. Така потаємність мені не до мислі. Дарма такі супружниці рвуть на голові волосся і дряпають обличчя, я не йму віри і стрижу вухом у бік покоївки чи секретаря: «Як було поміж ними? Як вони жили одне з одним?» Я завше пригадую один влучний вислів: «Ті, хто засмучений найменше, лементують найголосніше». Їхній лемент огидний живим і не потрібний мертвим. Ми за те, щоб вони сміялися по нас, аби лиш і нам сміялося за життя. Хіба не можна з мертвих устати зі злості, бачити, як той, хто мені плював у лице за життя, чеше мені п'яти, коли мене вже не стало? Якщо, обтужуючи мужів, жінки виявлять шляхетність, але право на неї мають лише ті, які усміхалися їм за життя; але жінки, які плакали, живучи з ними, хай радіють по смерті, якщо у них буде на виду те, що і в душі. Тому не зважайте на їхні заплакані очі і жалібний голос; дивіться ліпше на округлу постать, на гладеньку шкіру і на пухке личко під тим жалобним крепом; вони промовляють майже людським голосом. Мало таких, які не пашіли б здоров'ям від жалоби, цьому не зарадить жодне вдавання. Таке статечне поводження не так оглядається назад, як спрямоване вперед; це радше задаток, ніж оплата боргу. За мого дитинства одна мостива і дуже гарна пані, яка нині жива, вдова по князеві, виряджалася ошатніше, ніж дозволено нашим звичаєм удівству. Тим, хто її ганив, вона відповідала так: «Але ж я не заводжу нових взаємин і не прагну знов одружитися».