Щоб не робити в усьому деспекту нашим звичаям, я розповім тут про трьох невіст, уся сила доброти і прив'язання яких до мужів також виявилася при смерті їх. Проте ці приклади дещо відмінні від згаданих, вони такі переконливі, що сміливо можуть послужити на славу життю.
Пліній Молодший біля свого обійстя в Італії мав сусіду, який мучився від гнійників, що вкривали його природження. Жона його, бачачи довгі й постійні страждання чоловіка, попрохала, щоб він дозволив їй самій оглянути його, мовляв, щиріше за неї ніхто не скаже йому, чого можна сподіватися. Добившись мужевої згоди і пильно обдивившись, вона визнала, що надії на одужання нема і що йому доведеться нидіти довгий вік. Вона й порадила йому найпевніший і найліпший засіб — укоротити собі віку. Але, побачивши, що він не вельми охочий до такого одважного вчинку, сказала: «Не думай, друже, що твоя недоля діймає мене менше, ніж тебе; аби визволитися від неї, я хочу випробувати на собі ті ліки, які пропоную тобі. Я хочу бути з тобою в одужанні, так само як була з тобою у хворобі. Відкинь усякий страх і думай про те, яким благом стане для нас цей перехід, який позбавить нас від нестерпних мук: ми одійдемо собі, щасливі, вкупі». Підбадьоривши такими словами мужа, вона додала: вони викинуться в море з вікна, повернутого туди. І щоб показати до кінця своє віддане і жагуче кохання, яке засвідчувала йому ціле життя, запрагнула ще, аби він пом. у її обіймах; але з побоювання, як би руки її при падінні не ослабли і не розімкнулися, міцно прив'язала себе до нього і розлучилася з життям ради того, аби врятувати мужа од мук.
Це була жінка низького коліна, але саме серед простолюду нерідко можна спіткати прояви такої незвичайної сердечності:
на них справедливість, землю покидаючи,
Останні сліди зоставила.
Дві інші жінки ложа шляхетного і багатого, а серед таких людей прикладів зацності не густо. Арія, жона консула Цецина Пета, була матір'ю другої Арії молодшої, жони Тразії Пета (такого славного своєю чеснотою за Нерона), а через цього зятя Арія старша була бабусею Фаннії (подібність імен як чоловіків, так і жінок, і покревенство їхніх доль змилили в цьому не одного). Коли Цецина Пет, муж першої Арії, після загибелі Скрибоніана, якого був прибічником, потрапив до рук посіпак цезаря Клавдія, жона його благала тих, хто віз його до Рима, взяти і її на судно, це їм завдасть менше видатків і клопоту, ніж кілька осіб, яких треба тримати для обслуги її мужа; вона зголошувалася дбати про помешкання, стіл та інші послуги. Однак їй відмовлено. Тоді вона негайно найняла рибальське суденце і попливла за чоловіком аж до Склавонії. Одного разу, коли вона вже була у Римі, у присутності цезаря Юнія вдова по Скрибоніані підійшла до неї довірливо зі словами про спільну їхню долю, але Арія відіпхнула її. «Щоб це я, — сказала вона, — балакала з тобою або стала тебе слухати? На твоєму лоні забито Скрибоніана, а ти ще живеш!» З цих її слів, а також з інших ознак, кревні виснували, що вона носиться з наміром самогубства і намагається поділити долю свого малжонка. Тразея, її зять, благав її не губити себе. «Якби мене, — сказав він, — спіткала така сама доля, як Цецину, то хіба ти захотіла б, щоб моя дружина, а твоя донька, наклала на себе руки?» — «Чи захотіла б я? — відповіла вона. — Атож, атож, захотіла б, якби вона прожила з тобою такий довгий вік і в такій згоді, як я з моїм чоловіком». Ця відповідь посилила пильність її кревних, ті стежили за її кожним кроком. Одного дня вона сказала своїм сторожам: «Це ні до чого: ви доб'єтесь лише того, що вмру тяжчою смертю, але утримати мене від смерті ви не здолаєте». І, кинувшись як оглашенна з крісла, на якому сиділа, вона вдарилася що є сили головою в стіну. Коли після тривалого зомління її, покалічену, ледве одволали, вона заявила: «Я казала вам: якщо ви позбавите мене змоги легко піти з життя, я приберу собі іншого способу, бодай найдокучливішого». Кінець цієї честивої жінки був такий. У її чоловіка Пета не стало духу самому забити себе, як того вимагав вирок, ухвалений жорстоким цезарем. Якось Арія, умовляючи мужа покінчити з собою, спершу звернулася до нього з різними намовами, потім, ухопивши стилет, який висів у нього на пасі, і тримаючи його оголеним у руці, вирекла: «Зроби, Пете, ось так». Тієї миті, завдавши собі смертельного удару в живіт і вирвавши з рани запоясник, подала його мужеві, скінчивши своє життя таким чудовим, великодушним і несмертельним словом: Пете, не болить. Пліній, Послання, 16, 3. Вона встигла вимовити лише ці троє коротких, але безцінних слів.