Якби серед володарів знайшовся хтось такий совісний, що навіть цілковите зцілення не могло примирити його з таким одчайдушним засобом, це б не уйняло йому честі: годі уявити собі шляхетнішого і пристойнішого програшу. Ми не всесилі: так чи так нам доводиться часто припоручати наш кораблисько опіці небес, як остатній котвиці рятунку. На яку ж слушнішу конечність він має чекати? Хіба не найменш можливе для нього те, що він може вчинити коштом утрати довіри до його слова і коштом своєї честі, себто тим, що він повинен цінити вище від власного порятунку, ба навіть вище від порятунку свого народу? І якщо, згорнувши ручки, він просто покличе до помочі Господа, чи не може він сподіватися, що милосердя Боже не захоче відмовити ласки своєї всемогутньої десниці чистій і праведній руці?
Випадки, коли княжатам доводиться ламати свій обов'язок, важкі і небезпечні приклади і становлять собою рідкі і небажані виїмки з наших природних правил; треба їм піддаватися лише з великою оглядністю і поміркованістю. Жодна особиста користь не виправдує цього ґвалту над сумлінням; громадська — інша річ, якщо вона очевидна і великої ваги.
Тимолеон слушно намагався змити жорстокість свого вчинку слізьми, що їх він пролив, згадуючи, що то братерська рука згладила тирана. Цілком справедливо допікало його сумлінню те, що він мусив громадське добро окупити ціною власного безчестя. Навіть сенат, завдяки йому звільнений від ярма, не посмів визначитися щодо цього такого високого діяння, роздертого на два такі важливі і суперечні обличчя. Якраз у цей час сиракузці прислали до коринтян послів просити захистити їх і спрямувати до них вожая, здатного повернути їхньому містові колишню велич і очистити Сицилію від утиску дрібних тиранів, і сенат вирядив туди Тимолеона. Сенат заявив, що з огляду на те, як він справиться, зле чи добре, зі своїм посланництвом, буде ухвалено присуд чи то на користь визволителя краю, чи то на некористь братовбивці. Така неочікувана постанова пояснюється небезпекою показаного Тимолеоном прикладу і важливістю такого заплутаного чину. І сенат зробив правильно, відклавши свій вирок і шукаючи для нього підпори на чомусь іншому і на сторонніх обставинах. Отож-бо, вчинки Тимолеона в тій місії незабаром роз'яснили його справу — так гідно і мужньо поводився він у всіх перипетіях. Щастя, яке йому товаришило у трудах, що випадали йому в тій шляхетній потребі, здавалося, посилалося з рук богів, доброзичливих і помічних у його виправданні.
Мета Тимолеона, убивці брата-тирана, виправдує його, якщо взагалі такий чин можна виправдати. Проте прагнення помножити державний прибуток, яке спонукало римський сенат ухвалити цю ганебну постанову, не настільки високе, аби виправдати цю несправедливість. А було це так: кілька міст викупилися за гроші від рук Сулли і здобули свободу за ухвалою і дозволом сенату. Коли це рішення попало під нову каденцію, сенат засудив ці самі міста на плату гарачу по-давньому, заявивши, що гроші, виплачені як викуп, вважатимуться за пропалі. Домові війни часто подають такі погані приклади. Ми караємо окремих осіб лише за те, що вони повірили нам тоді, коли ми належали до іншого табору; один і той самий урядовець накладає на когось, зовсім невинного, кару за переміну своїх же власних переконань. Учитель чубить учня за його слухнянство, а поводир сліпця, якого він веде. Мерзенний образ правосуддя!
Бувають і в філософії фальшиві й уразливі правила. Приклад, наведений нам на те, аби вивищити особисту вигоду над даним нами словом, не досить, попри всі обставини, мене переконує. Опришки впіймали вас, а потім пустили на волю, взявши з вас присягу заплатити певну суму. Неслушно б хтось твердив, що чесна людина вільна від свого слова і не потребує платити, вирвавшись із їхніх рук. Справа стоїть інакше: те, що обава звеліла їй зробити, вона зобов'язана зробити і потім, без обави. Якби вона навіть зневолила лише мій язик, а не волю, я все одно повинен твердо триматися мого слова. Щодо мене, коли часом траплялося слову необачно зриватися з уст, випередивши думку, я завжди соромився зрікатися того, що обіцяв. Інакше, зі щабля на щабель, ми зведемо нанівець права тих, хто може покладатися на наші присяги й клятви. Ніби на справжнього мужа може вплинути ґвалт. Цицерон, Про обов’язки, III, 30. Особисті інтереси можуть вважатися за законні і вибачати нам за клятву лише в єдиному разі, якщо ми обіцяли щось зле і несправедливе: бо право цноти вище над право нашого зобов'язання.