Що стосується перемовин, які мені довелося вести, то через своє недоречне поводження я не раз марнував сприятливу нагоду. Одначе мої поради бували ретельно зважені і відповідали потребам обставин; головна ж риса — треба обирати найлегший і найпідхожіший для себе шлях. Гадаю, що на нараді, в якій я брав колись участь, мої судження про предмети, що розглядалися, були у відповідності з зазначеним правилом, незмінно обачними — в подібних випадках я робив би достоту так само ще тисячу років. Я маю на увазі не нинішній стан справ, а те, який він був тоді, коли я їх обговорював.
Усяка рада має дієвість лише протягом певного часу: обставини і сама сутність речей повсякчас у русі і безкінечно мінливі. Протягом мого життя я допустив кілька грубих і великих промахів, і не тим, що мені забракло розуму, а внаслідок невезіння. У предметах, якими доводиться займатися, таяться неймовірні несподіванки — надто багата ними людська природа — німі, не виявлені риси, іноді невідомі навіть носіям їх, і все це виявляється і пробуджується від випадкових причин. Якщо мій розум не міг передбачити і помітити їх, то я нітрохи не винувачу його в тому; коло його обов'язків строго визначене; мене побиває випадок, і якщо він сприяє тому способу дій, від якого я відмовився, то тут нічим не зарадиш; я себе не корю за те, я винувачу свою долю, а не своє поводження, а це зовсім не те, що зветься жалем.
Якось Фокіон дав атенцям пораду, якою ті не пішли. Між тим, усупереч його думці, справа йшла вельми успішно для них, і хтось сказав йому: «Ну що, Фокіоне, задоволений тим, що все йде так добре?» — «Авжеж, задоволений, — відповів він, — задоволений, що сталося так, а не інакше, але я нітрохи не жалкую у тім, що радив вчинити так-то і так-то». Коли мої друзі звертаються до мене за порадою, я викладаю її вільно і чітко, не зупиняючись на півслові, як роблять у ризикованих випадках майже всі, щоб уберегти себе від можливих докорів, якщо справу повернуть наперекір їхній тямі; мене це ніскільки не хвилює. Адже незадоволені не матимуть ніякої рації, а мені не подобало відмовляти їм у цій послузі.
Я аж ніяк не прагну перекладати вину за мої помилки чи нещастя на когось, окрім себе. Бо, щиро кажучи, я рідко прислухаюся до чужих порад — хіба що підкоряюся правилам ввічливості або тоді, коли я можу почерпнути з них брак моїх наукових знань, а також дані про той чи інший факт. Але де треба лише поміркувати, доводи з боку можуть лише підкріпити мої власні судження, але щоб вони спростували їх — такого ніколи не буває. Все, що мені кажуть, я вислуховую доброзичливо і поштиво, але, наскільки я пам'ятаю, аж допосі я вірив тільки самому собі. На мій погляд, ці висловлювання — не більше ніж смужки чи цяточки, що ковзають по поверхні моєї волі. Я не дуже ціную свої думки, але так само мало ціную і чужі. Доля віддає мені за це повною мірою. Якщо я не женуся за порадами, то ще менше я їх роздаю. Їх у мене майже не питають і ще рідше їм довіряють, і я не знаю жодного громадського чи приватного заходу, який було б доведено до кінця за моїм наполяганням. Навіть ті, чиїми долями я певною мірою розпоряджаюся, і вони теж охочіше підкоряються вказівкам когось іншого, але тільки не моїм. І оскільки про вплив свій я дбаю не так ревно, як про душевний спокій, мені це куди приємніше: залишаючи мене осторонь, люди дають мені жити згідно з моїми бажаннями, які зводяться до того, аби зосередитися і замкнутися в собі, і для мене велика радість перебувати у цілковитому невіданні щодо чужих справ і не відчувати на собі обов'язків влаштовувати їх.
Після свого завершення всяка справа, чим би вона не скінчилася, перестає цікавити мої думки. Якщо її результат виявився сумним, мене примирює з цим таке міркування: він не міг бути інакшим, бо таке його місце у великій круговерті всього сущого і в ланцюгу причин і наслідків, про який говорять стоїки; ваша уява, як би ви не старались і не прагнули цього, не може зрушити з місця жодної точки, не порушивши при цьому встановленого порядку речей, і це стосується як минулого, так і майбутнього.
І взагалі, я не виношу тих нападів каяття, які находять на людину з віком. Той, хто заявив у давнину, що він безконечно вдячний рокам, бо вони позбавили його любострасності, тримався щодо цього зовсім інших поглядів, ніж я: ніколи я не стану підносити безсилля над усі уявні благодіяння. Провидіння ніколи не виявиться настільки ворожим своєму творінню, щоб немічність стала його найкращою властивістю. Квінтиліан, Навчання оратора, V, 12. У старості ми лиш зрідка віддаємося любовним утіхам, і після них нас охоплює глибоке пересичення; тут сумління, по-моєму, ні до чого; смуток і неміч нав'язують нам боягузливу і хирну чесноту. Ми не повинні дозволяти природним змінам брати гору над нами в такій мірі, щоб від цього страждали наші розумові здібності. Молодість і її радощі не могли свого часу приховати від мене печаті нецноти на любострасності; так і нині пересиченість, прийшовши з роками, не може приховати від мене печаті любострасності на пороці. І тепер вона більше не панує наді мною, я суджу про неї точно так само, як тоді, коли я перебував під її владою. Енергійно і ретельно струшуючи її з себе, я вважаю, що мій розум зостався таким самим, яким був у безпутні дні моєї юності — хіба що ослаб і примерк з наближенням старості; і я ще вважаю, що, як він забороняє мені віддаватися чуттєвим насолодам, дбаючи про моє тілесне здоров'я, то й раніше він робив те саме, піклуючись про здоров'я мого духу. Знаючи, що тепер він більше не бореться за нього, я не можу вважати його доблеснішим. Мої зазіхання настільки немічні і нежиттєві, що йому, власне, і не потрібно приборкувати їх. Аби впоратися з ними, мені досить, так би мовити, простягнути руки. І якби трапилося їм зітнутися з колишньою моєю жагою, він, побоююся, впорався б з ним не згірше, ніж колись. Я не бачу, щоб він займався чимось таким, чим не займався тоді, як не бачу й того, щоб він став проникливішим. І якщо це — одужання розуму, то яке ж воно для нас убоге!