А скільки ми бачимо простих людей, які перед стратою, та ще й нелегкою, пов'язаною з ганьбою, а часом із тортурами, виявляють, хто з затятості, а хто й із простосердя, такий гарт духу, що в них не спостерігається ані найменшої зміни. Вони упорядковують свої хатні справи, прощаються з приятелями, співають, промовляють до люду, ба навіть платають якісь дотепи і п'ють за здоров'я знайомих, незгірш від Сократа.
Один стратенець, ведений на шибеницю, сказав, щоб його не провадили цією вулицею, а то ще крамар злапає його за барки: він завинив йому якісь гроші. Інший просив ката, щоб той ненароком не торкнувся його шиї, аби він не затіпався зо сміху, надто він боїться лоскоту. Ще один відповів сповідникові, який прирікав йому, що ще того дня вечерятиме зі Збавителем: «Тоді ідіть туди, отче, за мене, а я сьогодні пісникую». Ще один попросив пити, а що кат напився перший, то стратенець сказав, що після нього вже не питиме з обави підхопити пранці. Кожний чув оповідку про перебірливого пікардійця. Коли він стояв уже на драбині, приведено йому хвойду з тим (як це дозволяло колись правосуддя), щоб дарувати його горлом, якщо він згодиться її пошлюбити; і що ж, приглянувшись і примітивши, що вона кульгає, він гукнув: «Зашморгуй мотузку! На біса мені кутернога!» Те саме розповідають про данця, якому мали зняти голову. Стоячи вже на риштуванні, він зрікся помилування на таких умовах, бо запропонована дівка мала ямкуваті щоки і загострого носа. Один тулузький пахолок, оскаржений у схизмі, на виправдання своєї віри послався на те, що це віра його пана, молодого спудея, ув'язненого разом із ним; і волів загинути, аніж дати себе переконати, що його пан міг допуститися блуду. Ми читали, що коли Людовік Одинадцятий узяв штурмом Аррас, між люду сього міста знайшлося чимало таких, хто дав себе повісити, аби лиш не гукати: «Хай живе король!»
У королівстві Нарсинзькому ще й досі жон тамтешніх жерців ховають живцем укупі з тілами чоловіків. Решту молодиць палять на похороні їхніх мужів, і вони зносять це не лише мужньо, а й весело. По смерті короля всі жони його та наложниці, всі його улюблениці, привладники і челядь, збиваючись цілим гуртом, залюбки пхаються у вогонь, де палає тіло, вважаючи за велику для себе честь супроводжувати його на той світ.
А що сказати про ці ниці душі двірських блазнів? Серед них виймаються іноді такі, які не бажають покинути свого блазнювання навіть перед смертю. Один, коли кат збив його із драбинки, з зашморгом на шиї, гукнув: «Пливи, барко!», що було його улюбленою верзункою. Другий, уже доходячи на соломі біля вогню, на запитання лікаря, де йому болить, відрік: «Між лавою і комином». А коли піп, збираючись помирувати його, став лапати, шукаючи його ступнів, геть покарлючених, він кинув: «Знайдете їх на кінцях ніг». Того, хто радив йому вручити себе Богові, він спитав: «А хто збирає туди манатки?» А як почув у відповідь: «Ти і то небавом, якщо така його воля», відрізав: «А може, я буду там лише завтра надвечір?» — «Вручи себе йому, і ти опинишся там дуже швидко». — «Тоді вже ліпше, — відказав той, — я сам себе і вручу йому».
Під час останніх наших війн за Мілан, коли він раз у раз переходив з рук до рук, люд, пригнічений такою зрадливістю долі, так звикся зі смертю, що (я знаю це зі свідчень мого батька) понад двадцять п'ять мешканців укоротили собі віку протягом тижня. Щось таке сталося і тоді, коли Брут обложив місто Ксант; городяни сповнилися такою жадобою смерті, що все, що роблять для порятунку життя, вони коїли для втечі від нього; отож Брут насилу здолав урятувати лише маленьку їхню горстку.
Кожне переконання може крити в собі досить сили, щоб стати людині дорожчим за життя. У першому пункті високої присяги, яку склала (і дотримала) Греція у перській війні, говорилося: кожний радше проміняє життя на смерть, ніж закони свого краю на перські. А скільки людей у війні між Туреччиною і Грецією воліло прийняти люту смерть, аби лиш не зректися обрізання і не дати себе охрестити! Нема релігії, яка б не могла навести таких прикладів.
Коли кастильські королі банітували зі своїх земель юдеїв, король Іван Португальський надав їм за вісім талярів з душі тимчасовий притулок у себе під умовою, щоб у призначений термін вони покинули його володіння; він обіцяв їм постачити кораблі, які перевезуть їх до Африки. Надійшов день, після якого за домовленістю ті, хто не виконає цього наказу, мали потрапити у неволю. Їм було надано дуже вбого споряджені судна. Тих, хто сів на них, судові команди трактували вкрай жорстоко і брутально; окрім іншої наруги, вони возили їх по морю туди і сюди, аж поки баніти з'їли весь узятий із собою конт; після чого мусили купувати його в моряків за такими дорогими цінами, що на суходіл довелося їм ступити упорожні, в самих сорочках.