Цими уколами сам біль себе роз’ятрює.
Такі основи наших печалей і гризот.
Упертість мого каміння, надто при його проходженні по уду, не раз спричиняла мені тривалу затримку сечі на три-чотири дні, і мені лишалося три чисниці до смерті, і сподіватися утекти від неї або просто прагнути цього було чистим шаленством — настільки нестерпні болі, спричинювані цією хворобою. Яким же великим доком у штуці катушів і тортур був добрий той цезар, який наказував туго перев'язувати славень засудженим на смерть, щоб вони умирали від незмоги помочитися. В такому стані перебуваючи, я мав нагоду відмітити, якими легковажними доводами і якою нісенітницею частувала мене моя уява, змушуючи жалкувати про розлуку з життям; із яких величезних часточок складається у моїй душі уявлення про вагу і важкість цього переселення; якими марними думками відвертаємо ми нашу увагу, готуючись до такої важливої справи; собака, кінь, книжка, кубок — і чого, чого тут тільки не було! — заносилися мною до списку моїх утрат. Інші вносять до нього честолюбні мрії, свій капшук, свої знання, що, на мій погляд, така сама дурниця. Поки я розглядав смерть абстрактно, як кінець життя, я дивився на неї досить безпечно; в цілому я не даю їй попуску, але у дрібницях — вона геть гнітить мене. Сльози служника, розподіл посильних речей, що залишилися після мене, доторк знайомої руки, спільні втішання розслабляють мене і доводять до розпачу.
Ось чому хвилюють нам душу і скарги вигаданих героїв, а квиління Дідони та Аріадни зворушують навіть тих, хто, читаючи про них у Верґілія і Катулла, не вірять тому, що вони і справді існували на світі. Якщо ми згадуємо навіть про Полемона, про якого розповідають як про своєрідне диво і якого називають як приклад цілковитої нечулості і душевної невразливості, то чи не побліднув також і Полемон, коли його всього лишень укусив злий собака, вирвавши у нього на нозі шматок м'яса. І ніяка мудрість не сягає аж так далеко, щоб усвідомити розумом причину такої живої і глибокої скорботи, що виростає ще більше за безпосереднього спостереження тієї чи іншої сумної події: адже спостерігають наші очі та вуха — органи, здатні відгукуватися лише на зовнішнє і, отже, найменш істотне у явищі.
Чи справедливо, що навіть мистецтва використовують вкладені у нас природою легковірність і недоумство і добувають із них свої вигоди? Оратор, як твердить риторика, лицедіючи у фарсі, званому його судовою промовою, буде зворушений звучанням свого голосу і своїм удаваним хвилюванням і зрештою дасть ошукати себе пристрасті, яку намагається зобразити. Він пройметься справжнім і невдаваним сумом, породженим у ньому фіглярством, потрібним йому, щоб заразити ним і суддів, які від нього залежать ще менше, ніж він сам. Подібне твориться і з тими, кого наймають для участі у похороні з метою подвоїти скорботу цієї урочистої церемонії і хто продає свої сльози і скорботу мірою і вагою; адже попри те, що у виразі свого горя люди обмежуються простим наслідуванням установлених взірців, все ж, як достеменно відомо, пристосовуючись і силуючи себе до певного поводження, вони нерідко з такою самою ревністю віддаються цьому заняттю, що впадають у непідробну скорботу.
Мені довелося в числі кількох друзів пана де Грамона, убитого при облозі Ла-Фера, супроводжувати його тіло до табору обложників у Суасон. Під час цієї поїздки я зауважив, що, де б не проходила наша процесія, люд скрізь зустрічав її з голосінням і плачем і що їх викликало лише враження, створюване нашим сумним походом, бо в юрбі не знали небіжчика по імені.
Квінтиліан говорить, що йому довелося бачити акторів, що настільки зжилися зі своєю роллю людей, пойнятих безмежним смутком, що вони ридали й далі і повернувшись до себе додому; і про себе самого він розповідає, що, поставивши собі мету заразити когось сильним почуттям, він не тільки заливався слізьми, а й лице його покривала блідість, і вся його подоба ставала подобою людини, обтяженої справжнім стражданням.
В одній місцевості біля підніжжя наших гір сільські жінки уподібнюються тим священикам, які одночасно виконують обов'язки і самі собі відповідають за півчака, або, роз'ятрюючи у собі тугу за померлим чоловіком, згадують і заявляють до слуху всім і про його нецноти і вади, роблячи це задля того, щоб урівноважити другими перші і відвернути себе від скорботи до презирства; і вони чинять краще за нас, коли ми стараємося щосили у разі смерті ледве відомої нам людини віддати їй вперше спалі на думку і при цьому фальшиві похвали: не бачачи її більше серед живих, ми перетворюємо її на геть іншу істоту проти тієї, якою вона нам уявлялася, коли ми її бачили серед нас, як нібито жаль відкрив нам у ній щось таке, чого ми колись не знали, і сльози, омивши нашу свідомість, просвітили її. Я наперед відмовляюся від будь-яких похвал, якими запрагнуть осипати мене не тим, що я їх заслужив, а тим, що я буду мертвий.