Роботу цю забрали з-під ковадла.
«я на це і години не потратив; цього я відтоді і в очі не бачив». — «Добре, — кажу я в таких випадках, — полишімо ці всі речі, покажіть мені те, що вас цілком представляє, те, по чому, як ви самі вважаєте, про вас можна справедливо судити!» І ще: «Що ви вважаєте у своєму творі найкращим? Ось оце або, може, оте? Гожість виконання, або самий предмет, винахідливість вашу, чи уміння розважати, чи пізнання?» Бо, як я помічаю, люди звичайно так помиляються в оцінці своєї роботи, як і чужої. І не тільки через упередженість, яка сюди примішується, але і з невміння добре розібратися у своєму ж ділі. Творіння людини, маючи власне значення і долю, може виявитися для неї удачею більшою, ніж вона мала підстави на це розраховувати за своїми знаннями і здібностями, може виявитися значнішим, ніж вона сама. Щодо мене, то про вартість чужої роботи мені куди легше висловити певну думку, ніж про вартість моєї власної. І ці свої Проби я розцінюю то низько, то високо, виявляючи непослідовність і невпевненість.
Існує багато книжок, корисних своїм змістом, але вони нічого не говорять про мистецтво автора, і багато добре написаних книжок, як і інших добре виконаних робіт, яких творцеві не слід би соромитися. Я можу написати про звичаї нашого суспільства, про наш спосіб одягатися, зробивши це кострубато і плоско; я можу оприлюднити укази, видані в мою добу, листи державців, які стали мені відомими; я можу зробити скорочений виклад хорошої книги (а всякий скорочений виклад хорошої книги — дурниця), а потім сама книга загубиться тощо. Потомство здобуде з таких творів чималий пожиток. Але ж мені яка випаде честь, окрім випадкової удачі? Значна частина найпрославленіших книг — саме такого роду.
Коли, кілька років тому, я прочитав Філіппа де Комміні, письменника, безперечно, чудового, мене вразила у нього одна не зовсім звична думка: треба остерігатися робити своєму володареві стільки послуг, що він уже не зможе винагородити за них належним чином. Я мав би хвалити саму думку, а не письменника, бо недавно виявив її у Тацита: Благодіяння приємні лише тоді, коли знаєш, що ти можеш за них оплатити; коли ж справа стоїть інакше, то замість вдячності віддаєш за них ненавистю. Тацит, Аннали, IV, 18. Також і в Сенеки — висловлену з більшою силою: Хто вважає, що ганебно не відплачувати, той не хоче, щоб було кому платити. Сенека, Листи, 81.
Квінт Цицерон говорить про те саме, хоч і не менш яскраво: Хто вважає, що він тобі заборгував, той ніяким світом не може бути твоїм другом. Цицерон, Про домагання консульства, 9.
Людина, яка володіє знаннями і пам'яттю, може викласти будь-який підхожий для неї предмет. Але на те, щоб судити, що саме в даній книжці належить авторові, що в ній найцікавішого, як проявилася тут краса і сила його душі, треба розпізнати, що вкладено ним самим, а що запозичене, і розглянути також, як у позиченому реалізувалося його вміння зробити вибір, композицію, виявити гожість у стилі і мові. А що, коли зміст він запозичив, а форму погіршив, як це часто буває? Ми, хто мало займається книгами, потрапляємо у клопіт, бо, знайшовши у якого нового поета яскравий образ, у проповідника — сильний довід, ми не зважуємося хвалити їх, не дізнавшись спершу в обізнаної людини, чи це все належить їм, чи у когось запозичене. Я сам виявляю належну обачність.
Я недавно прочитав від дошки до дошки всі твори Тацита (а це зі мною рідко трапляється: ось уже двадцять років, як я не можу читати підряд одну й ту саму книжку навіть протягом якоїсь години) і прочитав за порадою одного шляхтича, вельми шанованого у Франції як за свої особисті достойності, так і за властиві йому і всім його братам розум і добросердя. Я не знаю письменника, який, викладаючи історичні факти, приділяв би при цьому стільки уваги звичаям і нахилам окремих особистостей. І мені здається, на противагу його власній думці, що, вивчаючи з особливою увагою долі цезарів свого часу, такі розмаїті і за всіма своїми проявами незвичні, а також шляхетні діяння, до яких спонукали багатьох їхніх підданців саме їхня жорстокість, він мав справу з предметом куди хвильнішим і привабливішим для обговорення і опису, ніж якби розповідав про битви і громадські розрухи. Я навіть нерідко вважав його манеру убогою, коли він так бігцем говорив про приклади доблесної кончини, ніби боявся увіритися нам їхньою ряснотою і розлогою про них розповіддю. Такий спосіб писати історію найкорисніший. Рух суспільного життя великою мірою залежить від долі приватної — від нашого власного поводження. Тацитові творі радше розважання, ніж розповідь про події: вони більше повчають нас, ніж знайомлять. Це книга не до читання для розваги, а на те, щоб вивчати життя і черпати корисні уроки. У ній стільки висловів, що їх знаходиш повсюди, куди не кинеш оком: це якийсь шпихлір розважань з етики і політики на потребу і науку тим, хто тримає у своїх руках долі світу. Тацит незмінно орудує сильними і обґрунтованими доводами, гостро й тонко користуючись ученим стилем своєї доби. Римляни так любили тоді піднесеність, що як у самому предметі вони не знаходили змоги проявити дотепність і гожість, то вдавалися для цього до слова як такого. Тацитова манера нагадує манеру Сенеки: тільки у нього переважає велемовність, а у Сенеки — дотеп. Він більше підходить до того стану — збентеженого і недужного, — в якому ми зараз перебуваємо: часто здається, що це нас він зображує і криє. Ті, хто сумнівається в його сумлінності, тим самим видають свою досаду і роздратування на нього. Але погляди його — тверезі, а в римських ділах він на боці блага. Не вельми до вподоби мені лише те, що він судив про Помпея строгіше, ніж слід було б, виходячи з думки достойних людей, що жили за Помпея і спілкувалися з ним, що він у всьому уподібнював Помпея Марію і Суллі, вважаючи, до речі, його потаємнішим. Як усі гадають, прагнення Помпея стати біля кормила влади не вільне було від честолюбства і мстивих розрахунків, і навіть друзі його побоювалися, що перемога може запаморочити йому голову, проте не настільки, щоб він став удаватися до таких же розперезаних заходів, як Марій і Сулла; він не зробив у житті своєму нічого, що давало б привід опасуватися такої самої вкрай жорстокої тиранії. До того ж підозрі не можна надавати такої самої ваги, як очевидності. Ось чому я не вірю оцінці, яку Тацит дає Помпею. Якщо у розповіді його ми знаходимо природність і правдивість, то, може, пояснюється це саме тим, що вона не завше точно відповідає висновкам із його ж положень, розвинутих ним за заздалегідь встановленим планом і часто поза всякою залежністю від предмета, який він зображує, ні в найменшій мірі не стараючись підігнати під своє завдання. Йому нема чого виправдуватися в тім, що, підкоряючись тогочасним законам, він боронив поганську релігію і поняття не мав про істинну. Це біда його, а не вада.