Якщо біль зазвичай здається нам нестерпним, то тому, бо ми не призвичаєні черпати головне вдоволення з душі і не досить спираємося на неї як на єдину і можновладну пані нашого стану і нашого побуту. Тіло наше влаштоване на один роб і зроб. А душа мінлива та розмаїта і нагинає до себе і до будь-якого свого стану відчуття нашого тіла та решту його відрухів. Ось чому треба вивчати й досліджувати її і відкривати в ній приховані потужні пружини. Нема таких правил, ані приписів, ані сили, які могли б устояти проти її нахилу та вибору. У неї тисячі найрізноманітніших способів, тож дозволимо їй один, потрібний для нашого спокою і безпеки, і тоді ми не лише уникнемо недолі, а навіть, стражденні та зболені, зможемо, як вона того побажає, вдарити лихом об землю.
Вона вміє геть усе повернути собі на пожиток: омани та сни служать їй справно як щира правда, відганяючи від нас небезпеку і неспокій.
Легко бачити, що тільки жало нашого розуму загострює як наші муки, так і інші розкоші. Тварини, в яких свідомість ледь жевріє, дають своєму тілу вільно, у природжений спосіб, а отже, і сливе однаково для кожної породи виявляти їхні чуття, як це нам видно з шаблонної низки їхніх рухів. Якби ми не стримували в наших руках і ногах природженого маху, нам було б від цього куди ліпше, бо природа наділила їх докладним і поміркованим чуттям того, що дає насолоду: воно, те чуття, не може бути хибним, бо воно притаманне всім і однакове для всіх. Та оскільки ми виборсуємося із законів природи, віддаючись на непогамовану сваволю нашої уяви, то принаймні намагаймося схиляти її у приємніший бік.
Платон остерігається нашої надмірної чутливості до болю та розкошів, бо вона надто прив'язує душу до тіла. Щодо мене, то я, навпаки, радше боявся б, що така чутливість надто відриває і відлучає їх одне від одного. Як ворог, помітивши, що ми показали спину, ще більше навісніє, так і біль, відчувши наш страх перед ним, робиться ще лютішим. Проте він попускає тому, хто чинить йому опір. Треба брати себе в руки, треба з ним змагатися. Та якщо ми здаємось і відступаємо, ми накликаємо на себе загибель. Як міцніше тіло в атаці, коли воно все зібране й туге, мов стиснута пружина, так і наша душа.
Але перейдімо до прикладів, цієї підсобки для тих, хто худосилок, як-от я, і ми побачимо, що зі стражданням виходить так, як із самоцвітами, які яскріють ясніше чи тьмяніше, залежно від того, в які обідці їх заправити. Страждання забирає у нас стільки місця, скільки ми йому відводимо. Вони зазнають страждання настільки, — зазначає святий Августин, — наскільки йому піддаються. Ми більше відчуваємо надтин ланцетом, ніж десять уколів шпадою в запалі битви. Поліжничі болі як лікарі, так і сам Бог мають за стражденні, і пологи для нас неабияка подія. Тим часом у багатьох народів з ними зовсім не рахуються. Я не кажу вже про лакедемонянок — візьмімо швейцарок, дружин наших пішаків — яка між ними різниця? Жодної! Тьопаючи за чоловіками, вони несуть за плечима дитятко, яке ще вчора носили в череві. А оті зателепанки-циганки, які вештаються між нами? Вони подаються до найближчого струмка, аби скупати нарожденця і самим помитися. Я вже поминаю тих гультяйок, які раз по раз народжують діток — народжують так само потаєнці, як потаєнці їх і зачали. Згадаймо лишень гарну і шляхетну жону Сабіна, римського патриція, яка, щоб не завдавати клопоту іншим, перетерпіла сама, без помочі, без крику та зойку народження двох близнюків. Простий хлопчина лакедемонян, укравши лиса (адже вони більше боялися ганьби за невмілу крадіжку, ніж ми кари за неї) і сховавши його під плащем, стерпів, щоб звір прогриз йому живота, але не виказав себе. Інший, вимахуючи кадилом на жертвоприносини і вкинувши собі жаринку в рукав, спалив тіло аж до кістки, боячись порушити сакрамент. У тій-таки Греції можна було бачити чимало семирічних хлопчаків, які, віддані, за тамтешніми звичаями, на пробу мужності, терпіли, не кривлячись, аж поки їх зашмагали на смерть. Цицерон бачив хлоп'ят, які, поділені на два гурти, билися, пускаючи в хід кулаки, ноги, ба навіть зуби, аж до зомління, воліючи загинути, ніж визнати себе переможеними. Звичаю ні за що не перебороти натури; вона непереможна; але ми занапастили наш дух примарами, насолодами, неробством, розпещеністю, ледацтвом і, прибивши його, знепутили ще й нашими забобонами і поганими навичками. Цицерон. Тускуланські розмови, V, 17. Хто не знає історії Сцеволи, який, закравшись до табору ворогів, аби забити їхнього верховоду, і провалившись із замахом, знайшов абсолютно незвичайний спосіб домогтися свого і визволити батьківщину? Себто він не тільки признався Порсенні (королю, якого збирався забити) у своєму намірі, а ще й додав, що в римському стані є чимало вояків, які заприсягайся зробити те саме, що й він. І щоб показати, які це зухи, він попросив принести розпечену жаровню, встромив туди руку і дивився спокійно, як вона живцем пеклася, аж поки король, ужахнувшись, не звелів прибрати жаровню. А той, хто не побажав уривати читання книги, поки його різали? А той, хто не переставав сміятися і жартувати з мук, на які його взяли, завдяки чому роз'юшена жорстокість його катів і щораз вигадливіші катуші, які лишень спадали їм на думку, вийшли тільки йому на славу. Щоправда, він був філософ. Ну то й що? Он Цезарів гладіатор — так той лише сміявся, коли роз'ятрювали і роздряпували його рани. Де й коли навіть пересічний гладіатор квилив? Або з болю кривився? Хто з них, не лише б'ючись, а й збитий з ніг, показував боягузтво? Хто, повалений і приречений на добивання, відводив від меча шию? Цицерон, Тускуланськірозмови, II,17.