До того ж ніяк не можна схвалити поводження тих, хто обстежує лише зовнішні мури фортеці і рови перед ними: щоб судити про надійність, треба глянути, окрім того, звідки можуть прийти обложники і які їхні сили і засоби. Лише небагато кораблів тонуть від своєї ваги і без насильства над ними збоку. Огляньмося ж довкруж: все розпадається і розвалюється; і це в усіх відомих нам державах, як християнщини, так і будь-де; пригляньтесь до них, і ви виявите явну погрозу їх змін і загибелі, що чекають їх:
Й у них свої трупи, й по них пролетіла
Буря.
Астрологи ведуть безпрограшну гру, передрікаючи, своїм звичаєм, великі переміни і потрясіння; їхні віщування правлять про те, що й так уже видно і на дотик відчутне; по них нема чого вирушати на небеса.
І якщо це поєднання напастей і вічної погрози спостерігається скрізь, то звідси ми можемо добути для себе не тільки певну втіху, а й деяку надію на те, що й наше панство устоїть, як інші; бо де падає все, там насправді нічого не падає. Хвороба, притаманна всім, для кожного зокрема є його здоров'ям; одноманітність — якість, що чинить опір розпаду. Щодо мене, то я аж ніяк не впадаю у розпач, і мені здається, що я бачу перед нами путі до рятунку:
Можливо, з волі безсмертних
На добре вийде все в свій час.
Кому відомо, чи не буде Господові угодно, щоб і з ними сталося те саме, що іноді трапляється з певним людським тілом, яке очищається й укріпляється завдяки тривалим і тяжким хворобам, що повертали йому повніше і стійкіше здоров'я, ніж те, яке вони у нього відняли?
Але найбільше мене втішає те, що, вивчаючи симптоми нашої хвороби, я стільки знаходжу серед них природних і посланих самим небом, так само як і накликаних нашою розпусністю і людським зухвальством. Здається, що навіть світила небесні — і вони вважають, що ми проіснували досить довго і вже перейшли покладену нам межу. Мене пригнічує також і те, що найімовірніше з навислих над нами лих — це не перетворення всієї сукупності нашого ще ціліснішого буття, а її розпад і розпорошення — і з усього, чого ми боїмося, це найстрашніше.
Віддаючись цим роздумам, я побоююся також зради з боку моєї пам'яті: чи не змушує вона мене двічі говорити з розкидливості про одне й те саме. Я не люблю себе перечитувати і ніколи не каюся самохіть у тому, що мною написано. Я не вношу сюди нічого такого, чого навчився згодом. Висловлені тут думки буденні: вони спадали мені, може, сотню разів, і я боюсь, що вже зупинявся на них. Повторення завше докучає, навіть у самого Гомера; але воно просто згубне, коли йдеться про речі малоістотні і скороминущі. Мене дратує всяке втовкмачування навіть у тих випадках, коли воно торкається речей безумовно корисних, наприклад у Сенеки, як дратує і звичай його стоїчної школи повторювати з усякого приводу, і причому від дошки до дошки, усе ті самі тези і передумови і наводити знову і знову загальники, звичні доводи і підстави. Моя пам'ять що не день жахливо погіршується:
Спраглий,
Я спив до дна напій якийсь,
Здатний усі почуття летейським сном оповити.
І віднині — бо дотепер, слава Богу, великих прикрощів я не мав — мені, на відміну від інших, що прагнуть висловити свої думки догідного часу і по добрій розвазі, прийдеться уникати якої б то не було підготовки зі страху обтяжувати себе певними обов'язками, від яких я цілком залежатиму. Я плутаюся і збиваюся, коли мене що-небудь сковує й обмежує і коли я залежний від такого ненадійного і немічного знаряддя, як моя пам'ять.
Я не можу читати таку історію, не обурюючись і співпереживаючи її всією душею. Коли такого собі Лінкеста, обвинуваченого у підступному задумі проти Олександра, поставили за звичаєм перед військом, щоб воно могло вислухати його виправдання, він, пригадуючи зарані складену йому промову, затинаючись, сказав з неї лише кілька слів. Поки він бився зі своєю пам'яттю, силкуючись зібратися з думками, його хвилювання все зростало, і вояки, що стоячи біля нього, вважаючи, що він цілком себе викрив поводженням, кинулися на нього і вбили його ударами списів. Його заціпеніння та німоту було сприйнято ними як визнання у висунутому проти нього обвинуваченні: адже у в'язниці він мав досить дозвілля, аби підготуватися до цього дня, і, на їхній погляд, річ тут була не в тім, що його підвела пам'ять, а в тім, що совість скувала йому язик і відняла у нього останню мужність. Оце-то славний висновок! А тим часом саме місце, скупчення стількох людей, чекання вселяє у душу сум'яття, надто якщо усі помисли спрямовані лише на те, щоб говорити красномовно і переконливо. Що ж тут поробиш, якщо від твоєї промови залежить життя твоє і смерть?