Узи, накладені на мене чесністю, здаються мені набагато незручнішими і тяжчими, ніж судове силування. Мені куди легше, коли мене душать за посередництвом нотаря, ніж при моєму власному. Хіба це справедливо, що моє сумління відчуває себе скованішим у тих випадках, коли мені виявляють беззастережну довіру? За інших умов моя добропорядність нікому нічого не винна, бо ніхто їй нічого не позичав: хай звертаються до всіляких забезпечень та гарантій, надаваних поза мною. Мені було куди простіше вирватися з полону казематів і законів, ніж із того полону, де тримає мене моє слово. Щодо своїх обіцянок я делікатний до педантизму і тому, чого б то не торкалося, намагаюся, щоб вони були, наскільки змога, непевними й умовними. Навіть тим із них, які самі по собі не важливі, я надаю невластиву їм вагу з упертого намагання незмінно пильнувати моє правило; воно мені заважає і обтяжує мене, і при цьому ради себе самого, а не в ім'я чогось іншого. Ба більше, якщо, затіваючи ті чи ті справи, навіть особисті і в яких я вільний діяти на свій розсуд, я розповідаю кому-небудь про мій задум, мені починає здаватися, що віднині вже не маю права від нього відступатися і що повідомити про нього кому-небудь іншому — означає поставити його собі в непохитний закон; мені здається, що, кажучи, я тим самим даю обіцянку. Ось чому я рідко ділюся моїми намірами.
Присуд, ухвалений мною мені самому, куди суворіший і жорстокіший від судового вироку, бо судді застосовують до мене ту саму мірку, що й до всіх, тоді як лещата мого сумління цупкіші і нещадніші. Я не дуже ревно виконую свої повинності, до яких мене зневолили, якби я їх не мав. Праведний учинок по-справжньому праведний лише тоді, коли він добровільний. Цицерон, Про обов'язки, І, 9. Учинки, які не осяює відблиск свободи, не дають ні честі, ні утіхи.
Бо те, до чого змушує закон,
Я б і не став охотою сповняти.
До чого мене спонукає конечність, того мені не хочеться, бо всякий наказ дає більше втіхи тому, хто його віддає, ніж тому, хто його виконує. Валерій Максим, II, 2, 6.I я знаю таких, які доходять у цьому до явної несправедливості: вони охочіше дарують, ніж повертають, охочіше позичають, ніж платять, і найзахланніші до тих, з ким зв'язані найтісніше. Я йду своєю стежкою, але не дуже далекий від цього.
Я настільки люблю скидати з себе тягар яких би то не було обов'язків, що іноді заносив собі до прибутку різні вияви невдячності, нападки і недостойні вибрики з боку тих, для кого, за уподобаннями і в силу випадкового збігу обставин, відчував якусь дружню прихильність, бо я розглядаю їхні ворожі дії і їхні промахи як щось таке, що цілком погашає мій борг і дає змогу мені вважати себе за поквитаного з ними. І хоч я й далі плачу їм данину зовнішньої шани, накладену на нас громадською благопристойністю, все ж я немало зберігаю на цьому, бо, роблячи з примусу те саме, що робив і раніше, подвигнутий чуттям, і тим самим трохи послаблюю напругу і стурбованість моєї внутрішньої волі (мудрому потрібно стримувати пориви своєї приязні, як стримують біг коня. Цицерон, Про дружбу, 17), яка у мене надмірно наполеглива і бентежна, принаймні для людини, не охочої, щоб її турбували; і ця ощадливість до певної міри надолужує шкоду, завдану мені недосконалістю тих, з ким мені доводилося стикатися. Мені, звісно, прикро, що вони втрачають у моїх очах, але зате і я не дуже в програші, бо не вважаю себе за зобов'язаного віддавати їм такою ж мірою свою уважність і відданість. Я не ганю того, хто менше любить свою дитину, бо вона вкрита лупою чи горбата, і не тільки тоді, коли та підступна і злісна, а й тоді, коли вона просто нещасна і жалюгідна (сам Господь у такий спосіб знецінив її і визначив їй місце нижче від природного), аби лише в цьому охолодженні чуттів дотримувалася міра і належна справедливість. Як на мене, кровна близькість не згладжує вад, навпаки, вона їх, радше, випинає.