Отож, наскільки я знав пуття у мистецтві виявляти благодіяння і платити вдячністю за те, що вони тобі надані — а це мистецтво тонке і вимагає великого досвіду, — я не бачу довкола себе нікого, хто до останнього часу був би незалежніший, ніж я, і менше за мене у боргу перед ким би то не було. Та й узагалі, нема нікого, хто був би в цьому такий же чистий перед людьми, як я.
Не знав він, сердешний, високих порогів.
Державці надмірно одаряють мене, якщо не віднімають мого, і вони творять мені достатньо блага, коли не завдають мені зла; ось і все, чого я від них хочу. О, який же я вдячний Пану-Богу за те, що йому було угодно, щоб усім моїм здобутком я був зобов'язаний винятково його милості, а також ще за те, що він утримав усі мої борги цілком за собою. Як ревно молю я святе його милосердя, щоб і надалі я не був зобов'язаний кому-небудь надмірно великою вдячністю!
Благодатна свобода, що так довго вела мене моїм шляхом! Хай же вона доведе мене до кінця! Я намагаюся не мати ні в кому пильної потреби. Лиш на тебе вся моя надія. Теренцій, Брати, III, 168. Ця річ доступна всякому, але вона легше досяжна для тих, кого Господь позбавив конечності боротися з природними і насущними нуждами.
Важко і небезпечно всілякими несподіванками залежати від чужої волі. Ми самі — а це найнадійніше і найбезпечніше наше пристановище — не надто у собі певні. Я не маю нічого, окрім мого я, але й цією власністю я як слід не володію, і вона, до того ж, мною частково запозичена. Я намагаюся виховати в собі гарт, що найважливіше — байдужість до ударів долі, щоб я мав на що опертися, якби вся решта мене покинула.
Гіппій з Еліди, дружачи з музами, запасся не тільки ученістю, щоб у разі необхідності з радістю припинити спілкування з усіма іншими, і не тільки знанням філософії, щоб привчити нашу душу вдовольнятися собою і, якщо так повелить її участь, мужньо обходитися без радощів, що приносяться ззовні; він, крім того, був настільки передбачливий, що навчився готувати собі їжу, стригти собі бороду, шити собі одяг та взуття і виготовляти всі потрібні йому речі, аби, наскільки змога, розраховувати винятково на себе і позбутися сторонньої допомоги.
Куди вільніше і охочіше користуєшся благами, даними тобі іншими, у тому разі, якщо користування ними не викликається сумною і пильною потребою і якщо у твоїй волі і в твоїх можливостях досить засобів і способів обійтися і без них.
Я добре себе знаю. І все ж мені важко собі уявити, щоб десь на світі існували щедрість така шляхетна, гостинність така щира і некорислива, які не здалися б мені сповненими чванства і самодурства і були б вільні від нальоту докору, якби доля змусила мене до них звернутися. Якщо давати є знамено владного і гордого, то приймати є знамено підлеглого. Свідоцтво тому — виражена в образливому і глумливому тоні відмова Баязета від присланих йому Тимуром подарунків.
А ті подарунки, які були запропоновані від імені султана Солимана султанові Калькутти, породили в останньому таку велику лють, що він не тільки рішуче від них відмовився, заявивши, що ані він, ані його попередники не мали звичаю приймати чиїсь дари, а, навпаки, вважали за свій обов'язок щедро їх роздавати, та ще й кинув до льоху послів, що приїхали до нього зі згаданою метою.
Коли Тетида, говорить Аристотель, запобігає перед Юпітером, коли спартанці запобігають перед атенцями, вони не освіжають у їхній пам'яті те хороше, що вони для них зробили, нагадування про що завжди неприємне, а згадують благодіяння, які ті виявили їм самим. Особи, які, як я бачу, користуються без сорому послугами всіх і кожного, зобов'язуючись тим самим перед ними, цього б, звичайно, не робили, якби розуміли, як усі розумні люди, що означає зв'язувати себе обов'язками: їх, певне, можна іноді оплатити, але розрахуватися по них — годі. Це — болісні окови для кожного, хто любить розкласти лікті на свій розсуд, як би і де б то не було. Моїм знайомим — тим, хто вище за мене за своїм становищем, і тим, хто нижче, — добре відомо, що вони ще не бачили людини такої причіпливої, як я. Якщо я не підходжу під сучасну мірку, то це не велике диво, бо його основа — численні властивості моєї вдачі; трохи природної гордості, побоювання нарватися на відмову, обмеженість бажань і намірів, непристосованість до ведення хоч би яких справ і нарешті улюблені мої прикмети: схильність до неробства і свободи. Через це все я живлю смертельну ненависть і до того, щоб від когось залежати, і до того, щоб шукати у когось підтримки, якщо той хтось не я сам. Перш ніж я дозволю собі удатися до чужої доброзичливості, я докладаю зусиль, на які тільки здатен, щоб обійтися без неї — і в дрібницях і в чомусь важливому. Мої друзі нестерпно докучають мені, коли просять, щоб я попросив за них когось третього. І для мене не менш важко використати і таким чином звільнити від зобов'язань того, хто мені винен, ніж зобов'язатися ради них перед тим, хто у мене ні з якого боку не в боргу. Якщо занехаяти це — і ще за однієї умови, а саме, щоб од мене не хотіли чогось надто клопітливого і складного (бо я оголосив нещадну війну всяким турботам), — я загалом охоче готовий помогти у нужді кожному. А втім, я завше в більшій мірі уникав брати, ніж старався давати — адже, за Аристотелем, це куди приязніше. Моя доля не дозволяла мені робити благо іншим, але й те мале, що вона мені дозволяла, впало на невдячний ґрунт. Якби вона призначила мені родитися з тим, щоб посісти серед людей високе становище, я б змагав до того, щоб змусити себе полюбити, а не до того, щоб навіювати страх і вражати уяву. Чи вільно мені виразити це з ще більшою зарозумілістю? Я б стільки ж виявляв турботу про те, щоб сподобатися, як і про те, щоб приносити користь. Кір устами свого чудового воєначальника і ще видатнішого філософа вельми мудро оцінює свою доброту і свої благодіяння куди вище, ніж доблесть і свої чималі завоювання. І Сципіон Старший всюди, де хоче піднести себе у людській думці, ставить свою м'якість і свою людяність вище від своєї хоробрості і перемог, і в нього завше на устах прославлені слова про те, що він змусив своїх ворогів полюбити його так само, як його люблять друзі.