Похилому віку до пари самота. Я товариський до крайності. А проте я вважаю для себе за обов'язкове позбавити віднині світ від споглядання моєї немочі, тамувати її про себе, скулитися і сховатися у своїй шкаралупі, як черепаха під своїм черепком. Я вчуся бачити людей, відсторонившись від них; соватися до них, коли твоє життя на волоску, означало б ображати їхнє чуття. Прийшла пора повернутися плечима до товариства.
«Але в такій довгій подорожі ви можете на свою біду застрягти десь в убогій халупі, де будете позбавлені усяких вигод». Більша частина того, що мені може знадобитися, завжди зі мною; і потім, нам усе одно не втекти від долі, якщо вона задумала нас наздогнати; коли я хворію, мені не треба нічого надзвичайного; і раз сама природа безсила прийти мені на допомогу, я не хочу, щоб це зробила якась пігулка. На самому початку моїх нездужань чи хвороб, які на мене накидаються, ще не зломлений ними і, сказати б, майже здоровий, я примиряюся з Господом, виконуючи останній обов'язок християнина, і чую себе після цього легко і вільно, ніби з мене звалився важкий тягар, отож мені починає здаватися, що тепер я вже переборю мою недугу. Нотар і стряпчий мені потрібні ще менше, ніж лікарі. Хай вони мене не чекають, щоб я хворий займався тими справами, які не налагодив, перебуваючи при здоров'ї. Всі розпорядження, які я намітив зробити на випадок смерті, уже давно зроблені — я б не посмів відкласти їх бодай на один день; ну, а як щось мною і не зроблено, то причина цього або в тому, що вагання затримали мою постанову — адже іноді краща постанова не ухвалювати ніякої постанови, — або в тому, що я і зовсім не хотів цього робити.
Я пишу свою книжку для небагатьох і на небагато років. Аби її зміст був довговічніший, його треба було б викласти твердою і чіткою мовою. Беручи до уваги постійні зміни, яких мова зазнавала аж до останнього часу, чи може хто розраховувати, що й через півста років її вживатимуть у тому ж вигляді, в якому вживають зараз? Вона безупинно тече через наші руки і вже за мого життя стала наполовину іншою. Ми говоримо, що нині вона досягла досконалості. Але ж кожний вік говорив своєю мовою те саме. Я аж ніяк не схильний вважати її за досконалу, вона й далі несеться не озираючись вперед і сама себе спотворює. Закріпити мову буває дано лише корисним і видатним творам, які стають для неї зоровзором. Ну, а її значення серед інших мов залежить від долі держави.
І все ж я, не хвалячись, вношу сюди деякі окремі вирази, що зникають з обігу моїх сучасників і цілком зрозумілі лише тим із них, кому вони добре відомі. Постійно спостерігаючи, як турбують пам'ять покійників, я ніяк не хочу, щоб після мене спалахували суперечки: він думав і жив так-то і так-то; він сказав би то-то і то-то, він дав би то-то і то-то; адже я знав його краще, ніж усякий інший.
Отож я тут відверто розповідаю, наскільки дозволяє благопристойність, про мої вподобання і схильності, хоча вільніше і охочіше роблю це в бесідах з тими, хто виявляє бажання узнати про це докладніше. Хай би там як, зазирнувши у мої записи, кожен може переконатися, що я сказав про це всім або принаймні всього торкнувся. А чого я не міг вимовити на цілий голос, на те я показав пальцем:
Сам тут усе поступово збагнеш: десь у схові найглибшім,
Думку звернувши туди, свою здобич ти виловиш — правду.
У тому, що я написав про себе, нема ніяких недомовок і нічого загадкового. Але якщо про мене все-таки вважатимуть за потрібне поговорити, я хочу, щоб говорили тільки істинне і докладне. Я б залюбки повернувся з потойбічного світу, щоб завдати брехню всякому, хто став би зображувати мене іншим, ніж я був, хоча б це він робив з наміром воздати мені хвалу. Адже навіть живих, як я бачу, малюють зовсім іншими, ніж вони є. І якби я не відстоював з усієї сили одного мого померлого друга, його б розтерзали на тисячу геть-то несхожих образів.