Як я святого й виборного мужа побачу,
Порівняю це чудо з дитям двоголовим,
Чи з появою дивною риби під плугом,
Чи із мулом вагітним.
Можна жалкувати про кращі часи, але годі втекти від свого часу: можна мріяти про інших правителів, але слухатися, попри все, доводиться нинішніх. І, мабуть, більша заслуга слухатися поганих, ніж хороших. Хай бодай якийсь куточок нашого королівства осяється світлом своїх питомих і звичних законів, і я одразу поспішу туди. Але якщо ці закони почнуть на біду суперечити собі самим і заважати одне одному і на цьому ґрунті виникнуть дві ворожі партії, вибір між якими нелегкий і викликає сумніви, моя постанова, десь найпевніш, буде полягати в тому, щоб якось утекти і сховатися від цієї бурі; а тим часом за мною, може, тягтиме руку сама природа чи мінливості громадянської війни. Я міг би без вагання висловитися, за кого я, за Цезаря чи Помпея. Але за тих трьох пройдисвітів, які прийшли слідом за ними, тільки й зоставалося, що сховатися або віддатися на волю хвиль; і я вважаю за цілком дозволенне, якщо розум більше не в стані заряджати державою:
Куди завертаєш, сховаєшся де?
Начинка, яку я сюди напхав, відвернула мене від моєї теми. Я збився на манівці, але радше з власної примхи, ніж з неумілості. Мої думки снуються одна по одній — правда, іноді не в потилицю одна одній, а на певній відстані, — але вони все ж таки бачать одна одну бодай краєчком ока. Я пробігаю поглядом певний діалог Платона, що являє собою химерну і пістряву суміш; початок його про любов, кінець — присвячений риториці. Давні нітрохи не боялися такого сплету і з незрівнянною гожістю дозволяли підхоплювати себе повівом вітру або, що теж можливо, прикидалися, ніби справа стоїть саме так. Назви моїх розділів не завжди цілком охоплюють їхній зміст; часто вони тільки злегка його намічають, служачи ніби віхами, на зразок таких заголовків, даних своїм творам старожитніми: Андрій, Євнух — або таких титулів-імен, як Сума, Цицерон, Торкват.
Я люблю біг поезії, багатий на стрибки і всякого роду курбети. Це мистецтво, як мовить Платон, легкокриле, стрімке, лукаве. У Плутарха є твір, де він забуває про свою тему, де предмет його розважань, похований під цілою купою побічного матеріалу, появляється на поверхню лише від випадку до випадку; подивіться, як він розповідає про Сократового Демона! О Боже, до чого знадливі ці раптові відбіги, це невичерпне розмаїття, і вони тим більше вражають нас своєю красою, чим випадковішою і незумиснішою вона постає. І якщо хто губить нитку моїх думок, то це несумлінний читальник, а зовсім не я; він завжди може знайти десь у куточку якесь слівце, якого цілком достатньо, щоб усе стало на своє місце, хоча таке слівце і не зразу розшукаєш. Завжди і всюди я домагаюся розмаїття, при цьому галасливо і нав'язливо. Мій стиль і мій ум однаково схильні до вештання. Краще трохи шалу, ніж тьма глупоти, говорять настанови наших учителів і ще переконливіше — залишені ними приклади.
Тисячі поетів проходять свій шлях, понуро плентаючись, і їхня поезія наскрізь прозаїчна: зате краща антична проза (і тут я розсипаю її нарівні з віршами) висяває поетичною силою і сміливістю і пройнята тієї ж натхненною одержимістю, яка відрізняє поезію. Поезії, і тільки поезії, має належати у мовному мистецтві першість і верховенство.
Це справжня мова богів. Поет, за словами Платона, засідаючи на тринозі муз, охоплений натхненням, виливає з себе все, що прийде йому на уста, наче джерельна струя; він не обдумує і не зважує своїх слів, і вони плинуть з нього в безкінечному розмаїтті барв, суперечливі по своїй сутності, і не плавно і рівно, а поривами. Сам він з голови до п'ят поетичний, і, як твердять учені, давня теогонічна поезія — це і є перша філософія.
Я вважаю, що предмет викладу сам за себе говорить: добре видно, де починається його розгляд, і зовсім не треба переплітати виклад всілякими вставками, швами і зв'язками, введеними в нього лише на те, щоб допомогти слабому і кволому слухові, як не треба і щокроку поясняти себе самого. Хто б не волів, щоб його краще зовсім не читали, ніж читали, засинаючи або бігцем переглядаючи? Що приносить нам користь мимохідь, то не так вже й корисно. Сенека, Листи, 2.