Серед її суєтних милостей я можу вказати на єдину, яка і справді тішить одно з моїх безглуздих дивацтв: я говорю про грамоту, що жалує мене римським громадянством і виданою мені в мої останні одвідини цього міста; ошатну, з золотими печатками і виведеними золотими літерами, її було вручено мені з наймилішою щедрістю. А що подібні грамоти складаються у різному стилі, з виразом більшої чи меншої доброзичливості, і що я сам був зовсім не проти ознайомитися з текстом перш, ніж її буде вручено мені, хочу навести тут слово в слово, щоб задовольнити цікавість тих, хто — як такі знайдуться — страждає цією хворобою не менше, ніж я:
На внесення Ораціо Массіні, Марцо Лечо і Алессандро Муті, блюстителів міста Рима, у справі надання римського громадянства Мішелю Монтеню, рицареві ордену святого Михайла, підкоморієві найхристиянішого короля Сенат і народ Римський Квіритів ухвалили таку постанову:
Понеже за давнім звичаєм і установленням ми завше з доброзичливістю і готовністю приймали тих, хто, вирізняючись чеснотами і знатністю, подавали значні послуги нашому місту і служили йому прикрасою чи могли б стати такими, то й тепер, спонукувані прикладом і заповітами наших предків, ми вважаємо, що цей похвальний звичай має бути збережений і підтриманий. Тому, оскільки преславний Мішель Монтень, рицар ордену святого Михайла і шамбелан найхристиянішого короля, відомий своєю ревною прихильністю до Римського народу, безумовно достойний, як завдяки славі і блиску свого роду, так і за особистими своїми заслугами, надання йому римського громадянства, Сенатові і Римському народові було угодно, щоб згаданий достославний Мішель Монтень, наділений видатними достойностями і глибоко поважаний нашим славним народом, як особисто, так і в особі потемків своїх, був жалуваний римським громадянством і мав усі права і переваги, якими користуються питомі римські громадяни або ті, хто на законній підставі стали такими. Ухвалюючи цю постанову, Сенат і народ Римський вважають, що вони не стільки дарують вказаному Мішелю Монтеню римське громадянство, скільки воздають йому належне, і не стільки виявляють йому благодіяння, скільки самі облагодіяні з його боку, бо, приймаючи від них звання римського громадянина, він виявляє їхньому місту честь і іменем своїм послужить на його прикрасу. Вищезгадані блюстителі міста повеліли, щоб через секретарів Сенату і народу Римського дану ухвалу Сенату міста Рима було внесено в протоколи і зберігалося в Капітолійському архіві, а також щоб було складено належного акта і цей акт скріплено звичною міською печаткою.
Дано від заснування Рима року 2331, а від Різдва Христового 1580, в тринадцятий день місяця марта.
Ораціо Фуско, секретар священного Сенату і народу Римського, Вінченцо Мартолі, секретар священного Сенату і народу Римського.
Не являючись громадянином жодного міста, я був дуже радий зробитися громадянином найшляхетнішого з усіх, які колись були чи колись будуть. Якби й інші вдивлялися в себе так само пильно, як це роблю я, то вони вважали б себе такими самими, який я, тобто заповненими всяким марнославством і всякими марничками. Позбутися цього я не можу інакше, як позбувшись себе самого. Всі ми пройняті суєтою, але хто це відчуває, той все-таки помиляється; а втім, може, я не маю рації.
Світовий звичай і прагнення вглядатися в що завгодно, але тільки не в самих себе, вищою мірою благодійно для нашого брата. Адже ми становимо собою не вельми приємне видовище: суєтність та убозтво — от і вся наша сутність. Щоб не відняти у нас бадьорості духу, природа спрямувала і, треба сказати, вельми до речі — діяльність нашого органа зору лише на те, що перебуває поза нами. Ми пливемо за течією, а повернути у зворотний бік і вернутися до себе — діло винятково трудне; адже і море бурхає і клекоче, перешкоджає собі самому, коли, зустрівши перешкоду, відступає назад. Подивіться, говорить кожен, як розігрується негода, подивіться на оточення, подивіться на позов, виставлений тим-то, подивіться на церу того-то, на заповіт, залишений таким-то; коротше, подивіться вгору або вниз, або вбік, або перед собою, або озирніться назад. Але повеління дельфійського бога, одержане нами від нього у стародавні часи, висуває нам вимоги, що йдуть наперекір всім нашим повадам: «Вдивіться в себе, пізнайте себе, обмежтесь самим собою; ваш розум і вашу волю, гайновані вами зокола, спрямуйте зрештою на себе; ви розтікаєтесь, ви розкидаєтесь; стисніться, зосередьтесь на собі; вас зраджують, вас відвертають, вас крадуть у вас самих. Хіба ти не бачиш, що цей світ спрямовує свої зори всередину себе і його очі споглядають лише себе самого? Суєтність — ось твій уділ і в тобі самому і поза тобою, але, замкнута в тісних межах, вона все-таки не така суєтна. О, людино, крім тебе однієї, — говорить цей бог, — все суще передусім пізнає себе і згідно зі своїми потребами встановлює границі своїм трудам і своїм бажанням. І нема ні одної істоти, яка була б така ж убога і гноблена нуждами, як ти, людино, жаждива обняти весь всесвіт. Ти — дослідник без знань, повелитель без прав і врешті всього-на-всього блазень із фарсу.