Більшість поширених у світі правил і настанов ставить собі завданням добути нас із нашого усамітнення і вигнати на майдан, аби ми трудилися на благо суспільства. Вони задумані з тим, щоб, справивши на людей благотворний вплив, змусити їх відвернутися і відірватися від свого я; при цьому вони виходять з уявлення, що ми надто за себе держимося і що в цьому винне надмірне, хоч і природне, прив'язання до самого себе; і в них не упущено нічого, що може бути сказано з цією метою. Адже мудрецям зовсім не вперше зображувати речі не такими, які вони насправді, а такими, щоб вони могли послужити певну службу. Істина іноді буває для нас трудна, незручна і непридатна. Нам нерідко необхідно ошукувати, щоб не ошукатися, мружитися і забивати собі памороки, щоб навчитися виразніше бачити і розуміти. Судять люди темні, і часто їх треба дурити, щоб вони не помилялися. Квінтиліан, Навчання оратора, II, 17. Коли правила ці нам велять любити три, чотири, п'ятдесят розрядів речей сильніше, ніж самих себе, вони ступають у слід умілого лучника, який цілить, щоб попасти в потрібну йому точку, набагато вище від своєї мішені. Щоб випростати зігнутий цурпалок, треба гнути його у протилежний бік.
Думаю, що в храмі Паллади, як і в інших відомих нам культах, були тайнощі явні, призначені для всіх, і тайнощі вищі і відособленіші, призначені тільки для втаємничених. Вельми імовірно, що саме тут закладалося коріння учення про ту дружбу до себе, якій подобає жити у кожному з нас. Це не та уявна дружба, що змушує нас любити славу, науку, багатство і тому подібні речі такою ж всеосяжною і безмежною любов'ю, яку живимо до членів нашого тіла; це — і не та розслаблена і нерозумна дружба, з якою трапляється те саме, що буває, коли ми спостерігаємо, з плющем, що псує і руйнує оповиту ним стіну; ні, йдеться про дружбу благодійну і впорядковану, як корисну, так і приємну. Хто знає її обов'язки і справно їх сповняє, той воістину у виталищі муз: він досяг верхів'я людської мудрості і доступного для нас щастя. Знаючи докладно, в чому його повинність перед собою, він знаходить у списку пред'явлених йому вимог, що йому належить пильнувати звичаю, прийнятого іншими людьми і всім світом, і в силу цього — служити громаді, виконуючи обов'язки, які вона на нього покладає. Хто певною мірою не живе для інших, той зовсім не живе для себе. Знай, що хто друг собі, той друг і всім. Сенека, Листи, 6. Найголовніший обов'язок кожного — це шануватися; і тільки завдяки цьому ми існуємо. Хто забуває про те, що йому слід жити свято і праведно, і думає, що, підштовхуючи і направляючи решту, тим самим розраховується за покладену на нього повинність, той — дурень і дубак; а хто відмовляє собі у втісі жити обачно і весело і цілком віддається служінню на благо іншим, той, по-моєму, також вибирає собі погану і протиприродну путь.
Цим я аж ніяк не хочу сказати, що, взявши на себе посаду, хтось мав право потім скупитися на увагу, турботу, слова, а також піт і кров у разі потреби:
Такий за друзів, за вітчизну
Голову й нині складе безстрашно.
Проте це все нібито позичка і пригода; треба, щоб дух був незмінно врівноважений і спокійний; щоб він не був бездіяльним, але воднораз і не відчував гніту і зоставався погідним. Звична діяльність йому легка; він діяльний навіть у сплячого. Але струшувати його треба з умом, бо в той час як тіло відчуває покладений на нього вантаж у цілковитій відповідності з його дійсною вагою, дух, нерідко на шкоду самому собі, підсилює і перебільшує його тягар, визначаючи його, як йому заманеться. Одне й те саме звершується вами з неоднаковими зусиллями і неоднаковим напруженням волі. Прямого зв'язку тут немає. Скільки людей щодень важать життям, беручи участь у війнах, які їх, власне кажучи, зовсім не обходять, скільки кидаються в саму гущу небезпеки на бойовищах, а якщо зазнають поразки, вони й не подумають спати від цього бодай трішки гірше. А дехто, сидячи у себе вдома, далеко від усякої небезпеки, на яку не зважився б навіть глянути, з великим нетерпцем очікує кінця війни і переживає її куди сильніше, ніж жовнір, що віддає їй свою кров і саме життя. Я умів виконувати громадські обов'язки, не відділяючись від себе ні на одну п'ядь, і віддавати себе на службу іншим, нічого не віднімаючи у себе самого.
Напруга і непогамовність жадань радше перешкоджають, ніж сприяють досягненню поставленої мети: вони вселяють у нас нетерпіння, якщо події розвиваються повільніше, ніж ми розраховували, і всупереч нашим гадкам, а також недовіру і підозрілість щодо тих, з ким нам доводиться мати діло. Ми ніколи не керуємо тим, що неподільно над нами панує і саме нами керує: