Пристрасть всім погано керує.
Хто вдається лише до рахуби і свого сприту, той досягає більшого; він удає, крутиться, залежно від обставин відкладає і відступає; якщо він ошукався у своїх сподіваннях, це його не смутить і не хвилює; він незмінно готовий до нової спроби і незмінно при всій зброї; і він завжди панує над собою. Але хто поглинений своїм тиранічним й непогамовним потягом, у тому неминуче буває багато нерозсудливості і несправедливості; непогамовність його прагнення бере над ним гору і підхиляє під себе; він летить уперед, закусивши вудила, і якщо йому не усміхнеться везіння, плоди його старань жалюгідні. Філософія хоче, щоб, збираючись помститися за завдані нами кривди, ми попередньо побороли свій гнів, і не на те, щоб наша помста була м'якіша, а навпаки, на те, щоб вона була краще нами обдумана і стала тим дошкульнішою для кривдника; а цьому, як уявляється філософії, нестримність наших поривів лише перешкоджає. Мало того, що гнів вносить у душу сум'яття; він, до того, сковує руку карателя. Це полум'я їх розслаблює, і вони робляться безсилими. У всьому, що б не взяти, квапливість затримує. Квінт Курцій, IX, 9, і поспіх сам собі ставить підніжку, сам на себе накладає пута і сам себе зупиняє. Поспішливість сама собі заважає. Стека, Листи, 44. Так, приміром, для захланності, судячи з моїх спостережень над щоденним життям, нема більшої завади, ніж сама захланність: чим вона безмежніша і невситиміша, тим меншого досягає. І звичайно вона куди швидше збиває багатство, коли прикривається личиною щедрості.
Такий собі шляхтич, вельми порядна людина і мій добрий знайомий, боявся, що може умом тронутися через те, що, займаючись з надмірною увагою ділами одного державця, свого пана, вносив у це зайвий жар. А цей його пан сам себе змалював таким чином: він бачить вагу тієї чи іншої події зовсім так само, як усякий інший, але щодо тих із них, проти яких засобів нема, він тут же на місці вирішує, що треба змиритися; урешті ж, віддавши необхідні розпорядження, — а він це робить напрочуд швидко завдяки жвавості його розуму, — він спокійно чекає, як усе обернеться. І справді, мені доводилося бачити його в такі хвилини, коли в нього на руках були справи великі і дуже ризиковані і до того ж вельми делікатні, але він, тим не менше, зберігав цілковиту незворушність і в своїх діях, і в своїй подобі. Я вважаю, що він більший і винахідливіший у нещасті, ніж при сприянні долі: поразки злучають йому більше слави, ніж перемоги, і скорбота — більше, ніж тріумф.
Зауважте, що навіть у таких пустих і легковажних ділах, як гра у шахи, в м'яч та інші, подібні до них, які поглинають палке захоплення, збуджуване у нас непогамовним прагненням, одразу приводить у сум'яття і розлад і наш розум, і органи нашого тіла: людина забуває все, навіть самого себе, але в кому ні виграш, ні програш не викликає гарячки, той завжди зостається самим собою; чим менше хвилювання і пасії він вкладає у гру, тим певніше й успішніше він грає.
І взагалі, перевантажуючи душу безліччю вражень, ми заважаємо їй пізнавати і закарбовувати в собі пізнане. Є речі, з якими її треба лише поверхово познайомити; з іншими — зв'язати; треті в неї вкласти. Вона має здібності бачити і відчувати все, що завгодно, але поживу для себе їй треба черпати тільки в собі; і вона має бути ознайомлена з усім тим, що її прямо стосується і що так чи інакше є її здобутком і часточкою її сутності. Закони природи визначають наші істинні потреби. Мудреці вказують, що бідняків, якщо виходити з цих потреб, нема і не може бути і що всякий, хто вважає себе таким, виходить лише з власного суду; основуючись на цьому, вони вельми тонко поділяють наші прагнення на навіяні природою і на ті, що навіяні нам нашою неприборканою уявою; ті, кінцева мета яких ясна, — від природи; ті, які випереджають нас і з якими нам не збігтися, — від нас. Убозтву матеріальному неважко допомогти, убозтву душі — годі.
От, аби те, чого вистачало людині, її вдовольняло,
То було б їй і досить, а що діло стоїть в нас інакше,
То які ж то багатства здолають наситити душу?
Сократ, бачачи, як урочисто проносять по місту незчисленні скарби, коштовності і багате хатнє начиння, гукнув: «Скільки речей, яких я аж ніяк не бажаю!» Щоденний пай Митродора важив дванадцять унцій, Епікура — ще того менше; Метрокл взимку ночував укупі з вівцями, влітку — у двох храмах. Природа дає достатньо, щоб удовольнити істинні потреби людини. Сенека, Листи, 90.