Єдина і досконала приязнь звільняє від усіх інших зобов'язань. Таємниця, яку я присягався не зраджувати нікому, я можу без кривоприсяги звірити тому, хто є не ким іншим, як мною. Що й казати, подвоюватися — велике диво, і велич його невтямки тому, хто править про потроєння. Найдосконаліше не може мати чогось рівного собі. Хто припускає, ніби я можу любити двох однаково сильно і ніби вони можуть любитися між собою і любити мене так, як я їх, той множить, обертаючи на якесь дивовижне братерство, щось єдине і цільне, щось таке, що саме з себе є чимось винятковим у світі.
Що ж до решти, то цей приклад чудово відповідає тому, що я розповів: адже Евдамід, доручаючи приятелям подбати про його потреби, вбачає в цьому свою ласку та доброчинство щодо них. Він робить їх спадкоємцями своїх щедрот: дає їм до рук змогу вчинити для нього добро. І без сумніву, сила дружби виявляється тут яскравіше, ніж у вчинку Аретеєвім. Ці всі речі — темний ліс для того, хто сам їх не спізнав. Що ж до мене, то я даю щонайвищу оцінку відповіді молодого воїна на запитання Кіра, за скільки віддав би він коня, на якому виграв приз на верхогонах, і чи не хотів би проміняти його за царство: «Ба ні, пане; але я залюбки віддав би його, якби міг натомість знайти приятеля, гідного зв'язку, здобутого таким коштом».
Незле він висловився отим «якби міг знайти», бо легко знаходяться лише люди, гожі для поверхового приятелювання. Але для такої дружби, в яку вкладаєш до останку всі багатства душі, махнувши рукою на решту, треба, звичайно, аби всі твої мотиви були бездоганні й чисті.
Для підтримання стосунків, які заводяться з якоюсь певною метою, досить лише усувати ті гальма, що цій меті заважають. Мене не обходить, до якої віри признаються мій лікар чи адвокат. Ці речі не мають нічого спільного з дружніми послугами, яких я від них чекаю. Те саме і з челяддю. Мені байдуже, чи мій служник шанується, я вимагаю від нього лише старанності. Я більше стережуся візничого-дубака, ніж костирника, кухаря-недотепу, ніж матірщиника. Я не пхаюся напучувати, як треба робити, охотників повчати чимало, я лише кажу, як роблю сам.
Я берусь отак, а ти берись як знаєш.
За столом я волію радше цікавого співрозмовника, ніж добропорядного, у ліжку — вроду, ніж доброту, у статечній розмові — дотепність, хоч би їй і збувало на цноті. І так у всьому.
Один батько, — його застали, коли він гасав верхи на соняшничині, бавлячись зі своїми дітьми, — попросив того, хто його заскочив, утриматися від суду про цей випадок, поки сам не стане батьком: коли в його душі прокинеться батьківське почуття, він справедливо оцінить його вчинок. Так само і я: мені хотілося б говорити про приязнь лише з тими, хто зазнав того, об чім я розповідаю. Та оскільки я знаю, яка рідкісна і незвичайна річ — така дружба, я не сподіваюся спіткати суддю, здатного належно розібратися в цьому питанні. Навіть ті розправи про приязнь, які залишила нам предківщина, здаються мені вкрай блідими проти почуттів, які живуть у мені. Дійсність тут перевищує всі філософські приписи.
Хто над усе не любитиме милого друга? Хіба божевільний.
Старожитній Менандер казав: щаслива та людина, яка здолала спіткати бодай тінь щирого приятеля. Резонні слова, надто якщо він сам спізнав смак такого щастя. Справді-бо, коли я порівнюю всю решту свого життя, яка, з ласки Божої, пролинула тихо і, поминаючи втрату такого приятеля, без особливих болещів, сповнена погідності духу, оскільки я вдовольняюся тим, що мені було відпущено, не домагаючись іншого, — отож, кажу, коли я порівнюю цей часовий відтинок із тими чотирма роками, які мені було дано тішитися в любому товаристві та спілкуванні з цією людиною, я відчуваю, що все інше, попри згадані його плюси, — це тільки дим, темна й важка ніч. Від того дня, як я втратив його,
Саме сьогодні той день жалібний, що у мене навіки
Буде й святковим — боги так схотіли.