Я дякую Богові, пані, за те, що ця любов зарясніла такими плодами. Великі надії, які подає ваш син, пан д'Естісак, заповідають, що він виявить вам послух і вдячність доброго сина. Та що задля свого недолітства він досі ще не годен був оцінити ті всі щедрі щедроти, які він вам завдячує, я хотів би, щоб ці писання, потрапивши йому колись до рук (як мене вже покриє сира земля і я не зможу йому цього сказати), я хотів би, кажу, щоб він сприйняв їх як щирісіньку правду; та ще переконливіше потвердження моїх слів він знайде в добрих плодах ваших, пані, трудів: у них, якщо Бог дасть, він відчує, що нема шляхтича у Франції, який би завдячував своїй матері більше, ніж він, і що він не може у прийдешності дати ліпшого доказу своєї доброти і цноти, ніж своє визнання тих самих достойностей у всій їхній повняві у вас, пані, самих.
Якщо є якийсь направду природний закон, себто якийсь інстинкт, повсюдний і одвічний, притаманний і звірям і людям (що, звичайно, не є чимось безперечним), то, як на мене, після властивого всякій звірині намагання оберігати себе й уникати всього шкідливого, на другому місці стоїть любов породителів до свого плоду. А що природа начебто прищепила нам це чуття, дбаючи про подальший плідний розвій світу, то не дивина, що любов у відповідь дітей до отця-неньки не така глибока.
До цього слід приточити Аристотелеве спостереження: той, хто робить комусь добро, кохає його дужче, ніж тамтой кохає його; віритель любить свого боржника більше, ніж боржник його; так само, як усякий майстер більше любить свій витвір, ніж цей останній, бувши обдарований чуттями, любив би його самого. Адже ми найдужче дорожимо своїм буттям, а буття полягає в русі та дії, отож кожен із нас певним чином живе у своєму витворі. Хто творить добро, доконує тим самим гарного і чесного учинку, а хто приймає добро, робить лише щось корисне. Тим самим корисне куди менш любе, ніж чесне. Чесність стала і тривала, для чесняка вона джерело постійної втіхи. Пожиток легко губиться і зникає, і пам'ять про нього не така свіжа та солодка. Нам дорожча та річ, яка більше нам коштувала, давати важче, аніж брати.
Якщо Бог обдарував нас якимсь хистом розуміння, аби, мов ті звірі, не підпадали по-невільничому під повсюдні закони і застосовували їх на власний розсуд, вольною волею, то нам, безперечно, слід скорятися простим велінням природи, але не давати нарвати на себе її ярмо: нашими нахилами повинен керувати лише розум. Щодо мене, то я аж надто несприйнятливий до тих нахилів, пробуджуваних у нас без повеління та посередництва розуму. Я не годен зрозуміти, як можна пройматися любов'ю до нарожденців, позбавлених ще душі і виразних тілесних форм, через які ми мали б дух за ними ронити. Отож я був далеко не в захваті, коли їх няньчили біля мене. Справжня і статечна прихильність повинна зроджуватися і зростати у міру пізнання малят; отоді-то, якщо вони того варті, природна схильність розвивається водночас із розважливою любов'ю; натомість, якщо вони не варті любові, ми повинні судити про них, незмінно керуючись розумом і всупереч натуральному потягові. Отже часто й густо діється навпаки: здебільша пустощі, забави і витівки наших діток тішать нас більше, ніж їхні зрілі вчинки, буцімто ми їх кохаємо для розваги, буцімто вони не люди, а якісь мавпулі. І нерідко той, хто щедро обсипає цяцьками їхнє дитинство, потім дедалі скорочує украй видатки на них у старшому віці. Ба, може навіть видатися, ніби ми їм заздримо, спостерігаючи, як вони радіють життю, коли нам уже пора з ним розлучатися, і ці заздрощі змушують нас бути щодо них скупішими і стриманішими. Нас злостить, що вони наступають нам на п'яти, мовби підохочуючи нас до відходу. Та якщо цього боятися (адже за природним порядком речей вони справді не можуть ані існувати, ані жити інакше, ніж коштом нашого існування та життя), то навіщо тоді плодити дітей?