Я вільно висловлюю свою думку про будь-які, навіть про ті, що, може, перевищують мою тяму і зовсім не на мої зуби. Якщо я кажу, що про них думаю, то тільки на те, щоб дати пізнати міру мого погляду, а не міру самих речей. Коли мені не до шмиги Платонів Аксіох, річ, як на мене, слабенька, то, з огляду на такого автора, мій розум не йме віри сам собі: не такий він дурний, аби протистояти авторитетові стількох славетних мужів старожитності, що їх він має за своїх навчителів та вихователів і воліє радше помилятися в їхній компанії. Він повстає проти самого себе і картає себе за те, що він верхогляд, що не дивиться в корінь, або за те, що він бачить річ у фальшивому світлі. Мій розум задовольняється тим, аби убезпечитися лише від безладу та плутанини, що ж до немочі, то визнає її охоче. Він гадає, ніби висловлює щось вельми влучне, але саме по собі воно лишень позірність чогось справжнього, підказана його уявленнями, бліда й недолуга. Більшість Езопових байок багатошарові і багатоманітні у своєму значенні. Ті, хто їх міфологізує, обирає якийсь образ, що добре в'яжеться з байкою, але здебільшого то лише перший і поверховий образ; можуть бути ще й інші, яскравіші, змістовніші й глибші образи, до яких вони не зуміли докопатися: оце так діється і зі мною. Але вернімося до нашого предмета. Так от, мені завше видавалося, ніби в поезії здавна ведуть перед Верґілій, Лукрецій, Катулл і Горацій; надто Верґілій та його Георгіки, які я вважаю за найдосконаліший поетичний витвір; порівнюючи з ним Енеїду, можна легко побачити, що в ній є місця, яким автор ще міг би додати кілька мазків, якби мав час. Найдосконалішою мені вбачається п'ята книга Енеїди. Люблю я також і Лукана й залюбки його читаю; я ціную не так його стиль, як його самого, слушність його думок і судів. Що ж до доброго Теренція з його чарівною та гожою латиною, то я вважаю, що він дивовижний у відтворенні душевних порухів і природи наших звичаїв. Звертатися до нього мене раз у раз змушує хід наших справ. Хай би скільки я його читав, я завше помічаю в ньому якусь нову красу й розкіш. Верґілієві сучасники скаржаться, що дехто прирівнював до нього Лукреція. Я вважаю, що це по суті різні величини, але мені доводиться боротися з собою, аби упевнитись у цій вірі, коли я вчитуюся в якийсь прегарний Лукреціїв вірш. Якщо цих людей вражало порівняння Верґілія з Лукрецієм, то що сказали б вони про глупоту і дикунську тупість тих, хто сьогодні прирівнює до Верґілія Аріосто, і що на те сказав би сам Аріосто?
О, нерозумний і брутальний вік!
Як на мене, старожитні могли ще більше ремствувати на тих, хто прирівнював Плавта до Теренція (бо цей останній куди вишуканіший), ніж на тих, хто рівняв Лукреція до Верґілія. На користь Теренція (тут навіть можна вбачати його перевагу) найпереконливіше свідчить те, що батько римського красномовства повсякчас цитує лише його, а не когось іншого, а також і вирок, який виніс Теренцію найперший суддя серед римських поетів. Мене часто вражало, що у наш час ті, хто пише комедії (як-от італійці, у цьому жанрі найудатніші), беруть сюжет із трьох-чотирьох Плавтових чи Теренцієвих комедій, аби зліпити з них одну власну; так само в одній комедії вони, бува, нагромаджують п'ять-шість оповісток Боккаччових. Те, що вони так гребуть до себе матеріал, говорить про їхню зневіру у своєму таланті; їм доводиться спиратися на чиєсь чуже тіло, і, не мавши нічого свого, чим би можна нас зацікавити, вони хочуть захопити нас сюжетом. У Теренція бачимо щось цілком відмінне: перед чаром і довершеністю його манери сюжет відступає на задній план; нашу увагу приковує насамперед його майстерність і дотепність, він завше цікавий,
Ще й повносилий, стрімкий, мов потік кришталево-прозорий —
і так захоплює нашу душу своїм хистом, що ми забуваємо про добротність його фабули.
Ці роздуми ведуть мене ще далі. Я бачу, що добрі давні поети уникали кучерявості й надхмарних висот, уникали не лише котурнів гишпанців чи петраркістів, а й поміркованішої і скромнішої вигадливості, яка є оздобою всіх поетичних творів наступних віків. Нема такого тонкого знавця, який би мав за зле брак того всього у великих старожитніх поетів і який не захоплювався б гладкописом та квітчастою гожістю Катуллових епіграм незрівнянно більше, ніж тими шпигачками, якими Марціал загострює кінцівки своїх епіграм. Це зумовлене тим, про що я казав вище і що Марціал хотів прикласти до власної особи: Не випадало надто дотепувати там, де сам предмет говорив за себе. Марціал, Передмова до VIIIкниги. Ці майстри, не куйовдячи чуба і не рвучи на собі сорочки, легко виявляють свій хист: вони завше мають із чого сміятися, їм не треба лоскотати себе під пахвою, зате новочасні майстри потребують чужої підсобки. Що менше в них хисту, то важливіша для них фабула; вони сідають на коня, ще не чуючи себе досить твердо на власних ногах. Те саме бачимо на балах, коли чупруни, не мавши добрих манер нашої шляхти, силкуються вразити якимись карколомними виплигасами чи там небаченим, блазенським чеберянням. Дамам теж легше показувати сприт у танцях, де є всілякі виверти й колінця, ніж на бальних танцях, коли треба лише рухатися звичайним кроком і показувати своє уміння невимушено триматися і вроджену грацію. Я мав нагоду спостерігати, як чудові кумедники, вбрані по-буденному, подібно до всіх присутніх на забаві людей, справляли нам невимовну втіху, яку тільки може дати їхнє веселе ремесло; зате початківці та їхні підмайстри, аби нас розсмішити, мусили уборошнити лице, нацупити якийсь перевдяг і корчити страшні гримаси. Такий мій суд переконливіше, ніж у чомусь іншому, підтверджується при порівнянні Енеїди з Роландом. Верґілій ширяє у піднебессі й незмінно летить своїм маршрутом, а натомість Тассо пурхає і перепурхує з одного сюжету на інший, ніби з галузки на галузку; на свої крила він сповіряється лише на короткий час перельоту і раз у раз робить зупинки, побоюючись, як би йому не забракло подиху і сил: