Короткі переліти пробує.
Оце найсподобніші мені автори у цих жанрах.
Що ж до іншої лектури, коли втіха поєднується з дещицею користі, себто книжки навчають думати гостріше й судити зріліше, то сюди належать Плутарх, відколи він з'явився по-французькому, та Сенека. Вони мають для мене ту перевагу, що наука, якої я шукаю, викладається в них в окремих нарисах і читання не вимагає неможливого для мене великого зусилля. Невеличкого обсягу твори Плутарха та листи Сенеки становлять найкращу і найкориснішу частину їхнього доробку. Мені не треба довго збиратися, аби взятись до них, і я можу урвати читання, коли мені заманеться, бо окремі частини згаданих творів не пов'язані між собою. Обидва ці автори сходяться між собою у багатьох своїх корисних і правильних поглядах; долі так само заманулося спородити їх приблизно в одному віці, обидва були напутниками двох римських цезарів, обидва прибули з чужинецьких країв, обидва були багаті та можні. Їхня наука — вершки філософії, поданої у простій і легкій формі. Плутарх цілісніший і рівніший, Сенека мінливіший і різноликіший. Останній силкується, тужиться, поривається озброїти цноту проти немочі, страху і збочених бажань, тоді як перший не надає їм такої ваги, він не квапиться ставати на чати. Плутарх прихильник платонівських поглядів, толерантних і підхожих для громадянського суспільства, а Сенека дотримується стоїчних та епікурейських переконань, не таких зручних для суспільства, але, як на мене, догідніших для окремої людини і сталіших. У Сенеці видно, що він терпить тиранію цезарів свого часу, бо коли засуджує справу великодушних убивць Цезаря, то це з його боку вимушений засуд; зате Плутарх вільніший у всьому. Сенека приваблює дотепністю і жвавістю, Плутарх змістовністю. Сенека нас більше захоплює і збуджує, Плутарх більше вдовольняє і краще винагороджує. Плутарх веде за собою, Сенека нас підштовхує.
Що ж до Цицерона, то найпожиточніші для мене ті його твори, що обрали за предмет моральну філософію. Проте, сказати по щирості (бо як переступаєш сором, уже немає гамульців), його письменська манера здається мені нудною, як і решта писань такого штибу. Його передмови, дефініції, підрозділи, етимологія поглинають найбільшу частину доробку, те, що в ньому корінне і стрижневе, губиться через довгі підходи. Коли я, згаявши годину на читання, що для мене забагато, намагаюся пригадати, що я добув цінного і путящого, то здебільшого знаходжу тільки пустку, бо він ще не дійшов до обґрунтування своїх засновків і не добрався до того вузлового місця, яке я шукаю. Для мене, хто прагне стати лише мудрішим, а не вченішим чи красномовнішим, ці логічні й аристотелівські виклади ні до чого; мені б хотілося почати з останнього пункту: мені й так розумно, що таке Смерть або Розкоші; навіщо мені розщепляти начетверо волос. Я насамперед шукаю переконливих вагомих доказів, які б навчили мене, як дати собі раду з ними обома; мене не обходять граматичні тонкощі, хитромудре плетиво слів і підходів; я хочу суджень, які били б у ціль, тоді як автор крутиться, мов кіт коло сала. Його прийоми добрі для школи, для адвокатської промови або для казані, коли ми можемо вільно здрімнути, а пробуркавшись за чверть години, ще встигаємо схопити основну думку. Так годиться розмовляти з суддями, яких не києм, то палицею прагнуть схилити на свій бік, з дітьми та з чупрунами, яким треба все розжувати, та ще й дивитися, з чим йому те краще з'їсти. Я не потребую, щоб хтось силкувався так привернути мою увагу і щоб мені кричали, як гарольди, по п'ятдесят разів: «Слухайте!» Римляни проголошували у своїх молитвах: «Чини так!», а ми в наших: «Вгору серця!»; то все для мене марні слова. Я беру одразу вола за роги, мені не треба ні коріння, ні соусів, я смакую м'ясом. Такі приготування і підходи замість загострювати апетит тільки нудять мене і знеохочують.