тіло віщує їм розкіш найвищу,
Й сім’ям сипнути вже має Венера по ниві жіночій,
коли сласнота (на їхню думку) проймає нас і пориває так ґвалтовно, що глузд не в змозі спевняти своєї служби, геть переповнений і заполонений насолодою. Я знаю, що може бути інакше і що іноді, якщо захочеш, можна в той момент звернутися душею до інших думок, але для цього треба її нахилити і взяти у карби. Знаю, що можна вгамувати порив тієї насолоди; знаю з досвіду і не вважаю, що Венера така всевладна богиня, як проголошують багато інших та ще й скромніших, ніж я, людей. Мені не здається, як королеві Наваррській в одній оповідці її Гептамерона (книги прегарної змістом), ні неймовірним, ані важким бавити затишно й любо цілі ночі з віддавна бажаною коханкою, додержуючи складеної їй присяги вдовольнятися лише поцілунками та легкими доторками. Я вважаю, що тут доречним прикладом була б утіха полювання (власне, й не утіха, а захват і несподіванка, які захоплюють зненацька наш розум, і він втрачає здатність бути напоготові). Коли після довгого гону звір зненацька показується там, де ми сподівалися побачити його найменше, то струс, і гарячкові окрики, і все, що відбувається, пориває нам так ґвалтовно, що тієї миті вже годі любителям таких ловів перекинутися думками на щось інше. Недарма поети вдають Діану подужницею над Купідоновим смолоскипом та стрілами:
Тож: як тут мимоволі не розвіються
Усі турботи й пристрасті?
Але вернімося до суті. Отож я дуже співчуваю гризотам інших і залюбки плакав би за компанію, якби міг плакати бодай з якогось приводу. Якщо я бачу сльози, але сльози щирі, не вдавані, мені одразу збирається на плач. Мертвих, тих я не жалію; я радше їм заздрю; зате від душі жалію умирущих. Мене обурюють не дикуни, які смажать і їдять небіжчиків, а ті, що мордують і переслідують людей ще живих. Навіть на судовій екзекуції, хоч би й найсправедливішій, не можу дивитись спокійно. Хтось сказав, бажаючи посвідчити великодушність Юлія Цезаря: «Він був милосердний, навіть у своїй помсті. Злапавши піратів, які взяли були його в полон і правили викуп, він, хоча перед тим погрожував розіп'яти на хресті, виконав вирок, але спершу звелів їх задавити. Філемона, свого секретаря, який хотів його отруїти, Цезар не катував, а просто завдав на смерть». Хоч би хто був цей римський автор, який смів видавати за свідоцтво милосердя те, що хтось тільки закатруплював своїх кривдників, неважко здогадатися, як його вражали страшливі і шпетні приклади жорстокості, що їх подали римські тирани.
Щодо мене, то всяку додаткову кару перед стратою я вважаю за звичайнісіньку жорстокість; особливо для нас, адже ми повинні дбати, щоб душі відходили на той світ примиреними, а хіба це можливо, якщо пекельні муки доводять до жахливого струсу та розпуки?
Не так давно один полонений вояк, уздрівши зі своєї камери у вежі, як на плацу теслі споруджують риштування і збирається люд, здогадався, що те все робиться для нього, і впав у безнадію. Воліючи за краще заподіяти собі смерть самому, він знайшов поблизу лише старий заржавілий цвях і завдав собі двох сильних ударів у шию, але відчуваючи, що ще живий, вдарив утретє в живіт і знепритомнів. Доглядач, зайшовши до камери, знайшов його в цьому стані, ще живого. Його відлили водою і, аби не гаяти часу, поки він не пустився духу, квапливо зачитали вирок; почувши, що йому мають зняти голову, бранець зрадів, збадьорився, узяв шклянку з вином, яку був відштовхнув, і, дякуючи суддям за несподівано м'який присуд, заявив, що хотів укоротити собі віку з ляку перед жорстокішою карою: побачивши приготування на плацу, він вжахнувся, подумавши, що його візьмуть на муки і закатують на смерть.
Я б рекомендував, аби ці суворі взірцеві покарання, з допомогою яких хочуть тримати люд у карбах, виконували на трупах злочинців. Бо коли бачать, як їх залишають без погребу, або варять у казані, або четвертують, то це справляє неменший ефект, ніж муки, на які прирікають живих людей, хоча наслідок виходить невтішний, ба навіть ніякий, бо як глаголить Господь: вбивають тіло, а потім не можуть більш нічого заподіяти. Євангелія від Св. Луки, голова 12, 4. Недарма і поети з притиском підкреслюють жах отакої картини, навіть за видиму смерть страшнішої: