Це царя спалили, його ж голі кості
По землі втоптали чорною юхою!
Одного дня я був у Римі якраз у день страти Катени, усесвітнього злодюги. Задавили його без жодних емоцій глядачів. Але коли його четвертували, то ледве кат махнув сокирою, як серед люду почулися скрики та зойки, буцім кожне висловлювало співчуття людському падлу.
Це несвітське звірство можна дозволити собі до останків, а не до живої істоти. Десь у такому дусі вчинив Артаксеркс: пом'якшуючи суворість давніх законів у Персії, він велів, аби шляхту, винну у службовому нехлюйстві, роздягали й замість батожити саму (як заведено було досі) шмагали лишень її шати. Так само, замість добряче чубити провинників, з їхньої голови лише високі шапки збивали.
Побожні єгиптяни вважали, що вони догоджають Божому правосуддю, офіруючи йому свиней, зображених на мальовидлах: справді смілива вигадка — бажати мальовидлом або тінню речі віддати належне Богові, найвищій у світі істоті!
Я живу в добу, коли довкола нас аж роїться від прикладів неймовірної лютості, а все це через розіпсілість, спричинену горожанськими війнами. У всіх старовинних хроніках не знайти нічого страшнішого за те, що ми бачимо щодня. Але до цієї жорстокості я так і не принатурився. Я ледве міг припустити, перш ніж побачив навіч, що є такі іроди, які раді вбивати задля самої втіхи морду, які раді рубати і сікти на капусту інших людей і насталюватися у вигадуванні небачених мук та нових одмін душогубства, і то без ненависті, без пожитку, аби лиш насититися втішним для них видовиськом корчів і дриґів, жалісних зойків і репету горопахи, що конає в муках. Ось найвищий пункт, якого може досягти лютість: Щоб людина, ні гнівом, ні страхом не підсичувана, убивала іншого, лиш коби на це любувати. Сенека. Листи, 90.
Щодо мене, то я ніколи не вмів без прикрощів дивитися, як олень, засапаний, знеможений, не мавши вже іншого рятунку, осідає долу, безрадний, і здається на ласку тих, хто його загнав, молячи заплаканими очима про ощадок:
I зі скиглінням, залившися кров’ю, пощади благає.
Це завше видавалося мені нелюбим видовищем.
Рідко мені вдавалося впіймати живого звіра, щоб я не відпустив його на волю. Пітагор відкупав товар у птахоловів і рибалок, аби вчинити так само.
Од хижацької крові спочатку
Розгарячитись могло зачервонене кров’ю залізо.
Натури кровожерні стосовно до звіроти виказують вроджений нахил до жорстокості.
Після того як у Римі звикли до видовиська мордованих тварин, узялися до вбивства людей та гладіаторів. Сама природа (боюся) прищепила людині якийсь інстинкт нелюдяності. Ніхто не тішиться, коли тварини граються і женихаються між собою, але ніхто не утримається подивитися, як вони б'ються і гризуться.
Аби не висміювали мого співчуття до тварин, нагадаю, що сама релігія закликає нас милосердствувати стосовно них, зваживши, що сам Пан-Біг, аби слугувати йому, оселив нас ув одному й тому самому світі і що вони, як і ми, є його творінням. Пітагор запозичив науку метемпсихози в єгиптян, але відтоді вона поширилася серед багатьох народів, зокрема серед наших друїдів.
Смерті не знає душа: залишивши оселі колишні,
Прийнята знов у домівку нову, вона житиме вічно.
Віра давніх галлів научала, що душі, бувши вічні, перебувають у постійному русі, переходячи з одного тіла в інше. З цими поглядами збігалася й ідея Божого правосуддя. Через таке поводження душ наші предки твердили, що коли душа перебувала, скажімо, в Олександрі, то Бог звелів їй переселитися до іншого тіла, більш чи менш відповідного її талантам:
Душі він завдає у німу животину,
Лютих вселяє в ведмедів, здирців — в вовків, ошуканців —
у лисів.
………………………………
І прогнавши крізь різні літа, через тисячі форм, очищає
В річці летейській, знов повертаючи в первісний лик.