Державна скарбниця нездатна спомагати наші замки-фортеці, це виснажило б її. Нам теж несила їх утримувати без нашої руїни або, що ще дошкульніше і ганебніше, без руїни простолюду. Моя страта буде не така дошкульна; бо хіба ж таке мене спіткало б, якби я зазнав нападу, мавши укріплену й озброєну оселю? Сусіди, замість мене жаліти, теж закидали б мені необачність і недосвідченість, ба навіть легковажність у справах, належних до мого стану. Якщо стільки оточених валом замків упало, а мій і досі стоїть, то це наводить на думку, чи не впали вони саме через те, що ретельно охоронялися. Охорона заохочує обложників напасти й усправедливлює їхній наїзд: усяка сторожа створює позірність війни. Війна може вдарити й на мене, якщо така воля Господня, але сам я її не накликатиму. Дім для мене сховище, де я рятуюся від війни. Я намагаюся вберегти цей куточок од повсюдної завірюхи, як і отой куточок: у моїй душі. Хай там собі війна вбирає на себе щораз іншу личину, хай війни множаться, хай з'являються нові партії: а я й пальцем не кивну.
Оскільки мені відомо, серед стількох укріплених осель я єдиний у Франції припоручив небові охорону свого замку. Я зроду не вивозив із нього ані срібла, ані майнових паперів, ані килимів. Я не хочу ані лякатися, ані рятуватися лише наполовину. Якщо цілковита довіра може з'єднати собі ласку Божу, то вона буде мені за щит до кінця; якщо ж ні, то я прожив досить довго, аби лишити по собі пам'ять і бути гідним уваги. Скільки? Ось уже добрих тридцять років!
Розділ XVI
Про славу
Треба розрізняти назву і саму річ; назва — то слово, що вказує на річ і значить її. Назва не є ані частиною речі, ані частиною її сутності. Це щось стороннє, приліплене до речі і суще зовні неї.
Бог, який самому собі є повнявою і кресом усякої досконалості, не може употужнюватися і зростати всередині своєї істоти, але ім'я його може употужнюватися і зростати через наші благословення та хвалу, на славу його зовнішніх діянь. Ту хвалу ми не годні втілити в нього, бо приріст добра в ньому неможливий, от ми й звертаємо її до його імені, як до чогось, сущого поза ним, але найближчого йому. Власне, у такий спосіб Богові належить уся слава і хвала. І нема нічого безглуздішого, як домагатися того самого для нас. Ми надто вбогі і сповнені вад усередині; істота наша в корені недосконала і потребує постійної поправи; у цьому напрямку нам і випадає працювати. Ми геть-то порожні й пусті, і не вітром та голосом повинні себе наповнювати; нам потрібна твердіша субстанція, аби набути щирого гарту. По-дурному повівся б голодник, воліючи уганяти за гарним одягом, а не за доброю поживою. Як говориться в нашій щоденній молитві: Слава на вишинах Богу, а на землі впокій, між людьми благословення. Євангелія від Луки, II, 14. Нам не вистачає краси, здоров'я, чесноти та інших засадничих речей: про зовнішні оздоби буде час подумати згодом, коли ми забезпечимо себе насущним. Теологія висвітлює цю тему вичерпніше, щодо мене, то я з нею не так добре обізнаний.
Хрисип та Діоген перші серед письменників щонайрішучіше заявили про своє презирство до слави. Межи всіх утіх, запевняли вони, немає згубнішої, ніж хвала з чужих уст, від неї краще тікати неоглядки. Справді-бо, досвід розкриває нам її підступні й страшенно шкідливі наслідки. Нема речі, що так би отруювала державців, як лестощі, речі, що давала б негідникам так легко втиратися у довіру оточення. Нічим так спритно і так часто свашкування не дурить цнотливих дівчат, як звичкою годувати і забавляти їх приємною для них хвалою. Перша зваба, що пустили сирени, аби спокусити Одіссея, була такого штибу: