Але на той час я вже був ситий усім цим по горло. Я спакував речі й вирушив до буддистського храму, загуб леного в горах Південного Китаю.
О, тільки не подумайте, що я вирішив стати ченцем. Був занадто ледачий для цього. Я лише хотів знайти по-справжньому спокійне місце, щоб пожити безтурботно, як дитина. Настоятелем храму був давній приятель мого батька — справжній інтелектуал, який зробив вибір на користь чернецтва в поважному віці. На думку мого батька, шлях, обраний його другом, був для мене єдиним виходом із ситуації, що склалася. Настоятель попросив мене залишитися. Я відповів йому: «Я хочу лише знайти спосіб, як у повному спокої скоротати залишок мого життя». Він мовив: «Це місце не настільки спокійне, як здається. Натовпи туристів і паломників беруть в облогу храм. По-справжньому відлюдником можна стати і посеред галасливого міста. І щоб досягти цього стану, тобі потрібно спустошити себе». Я відповів: «Я і так уже досить порожній. Слава і багатство ніщо для мене. Багато ченців у цьому храмі більше миряни, ніж я». Настоятель у відповідь лише похитав головою: «Порожнеча не є небуттям. Порожнеча — одна з форм буття. Ти повинен використовувати цю екзистенційну порожнечу, щоб заповнити себе».
Його слова виявилися дуже повчальними для мене. Пізніше, коли роздумував над ними, я дійшов висновку, що це навіть не буддистська філософія, а радше якийсь із напрямків сучасної теоретичної фізики. Настоятель також мені сказав, що не буде зі мною говорити про Будду, і саме з причини, раніше озвученої вчителем математики у старшій школі: у моєму випадку це даремно згаяний час.
У першу ніч у храмі я ніяк не міг заснути в маленькій кімнатці. Я не очікував, що моя втеча зі світу до вигаданого раю буде настільки некомфортною: постільна білизна через туман у горах стала вогкою, а ліжко було жорстким. Для того щоб усе ж таки заснути, я вирішив дослухатися до поради настоятеля і «наповнити себе порожнечею».
Перша порожнеча, яку я створив у своїй уяві, була нескінченністю простору. У ній не було нічого, навіть світла. Але незабаром я усвідомив, що цей порожній всесвіт не зможе змусити мене відчути тишу. Замість цього порожнеча наповнила мене незрозумілим почуттям занепокоєння, викликаючи, як у потопельника, бажання вхопитися за що-небудь.
Тому я створив для себе кулю в цьому нескінченному просторі: не надто велику, але все ж із власною масою. Однак я не знайшов душевного спокою. Куля плавала у середині «порожнечі» — нескінченного простору, де будь-яка точка може виявитися серединою. У цьому всесвіті не було нічого, що могло вплинути на кулю, але й куля не могла вплинути ні на що. Вона висіла там: нерухома, стала, як ідеальна інтерпретація смерті.
Тоді я створив другу кулю, що дорівнювала за масою першій. Обидві мали поверхні з ідеальним коефіцієнтом відбиття, і в них було видно відображення всього сущого навколо — усього всесвіту, крім них самих. Але ситуація радикально не поліпшилися. Якби кулі не мали початкового руху (а воно так би й було, якби я їм його не надав), то вони незабаром притягнулися б одна до одної силою взаємної гравітації. І потім залишалися б нерухомим, нерозлучним символом смерті. І якщо вони не мають достатнього початкового прискорення, щоб зіткнутися, то вони під діями сил взаємного тяжіння лише обертатимуться навколо одна одної. Й незалежно від початкових умов, рухи врешті-решт стабілізуються і стануть незмінними: вічний танець смерті.
Потім я ввів третю кулю, і, на мій подив, ситуація кардинально змінилася. Як я вже казав, будь-які геометричні фігури у моїй свідомості перетворюються на набір цифр. Безоб'єктний, одно- і двокулевий всесвіти скидалися на одне або пару рівнянь, подібно до самотніх листків пізньої осені. Але третя куля магічним чином перетворилася на «око дракона» і вдихнула життя в «порожнечу» всесвіту. Три кулі, отримавши початкове прискорення, почали складний, жодного разу не повторюваний рух. Рівняння, що описували їхні рухи, зринали в моєму мозку без кінця, немов розбурхана грозова злива.