Після хвилини мовчання Пань Хань повернувся до Ван Мяо:
— Інші шість уже висловили свою позицію. Яка ваша думка?
— Я на їхньому боці, — сказав Ван Мяо, вказуючи на репортера і філософа. Чим простіше висловлюєш свої думки, тим краще для справи.
— Дуже добре, — мовив Пань Хань. Він повернувся до віце-президента софтверної компанії й керівника енергетичної фірми: — Ваша присутність на цьому зібранні більше не бажана, і ви більше не можете грати в «Три тіла». Ваші ID будуть заблоковані й стерті. Залиште нас, будь ласка. Дякую за приділений час!
Двоє встали, подивилися один на одного, озирнулися розгублено на всі боки, повернулися і вийшли за двері.
Пань Хань по черзі міцно потиснув руку кожному з п'ятірки, що залишилася. І нарешті урочисто сказав:
— Ми всі тут товариші, вітаю!
十九 Три тіла: Ейнштейн, Маятник Трисоляриса і Великий розрив
Увійшовши у «Три тіла» вп'яте, Ван Мяо не впізнав світу, що його оточував, хоча, як і в минулі рази, навколо світало.
Велика піраміда — незмінний атрибут гри в усі попередні чотири рази — була зруйнована сизигією трьох Сонць. На її місці розкинулася сучасна висотка, чий темно-сірий профіль був знайомий Ван Мяо: штаб-квартира Організації Об'єднаних Націй.
Удалині вимальовувалася безліч іще вищих будівель, мабуть, дегідраторіїв. Їхня поверхня була повністю дзеркальною, і в ранковому світлі вони здавалися дивними гігантськими кришталевими квітами.
Ван Мяо почув скрипку, яка награвала щось із Моцарта. Скрипаль не був віртуозом, але таке звучання мало певний шарм, воно ніби говорило: я граю насамперед для себе. Скрипалем виявився безпритульний старий, який сидів на сходах головного входу в будівлю штаб-квартири; його скуйовджене сиве волосся розвівав вітер. Біля його ніг стояв старий циліндр, у якому, здається, лежало кілька мідяків.
Ван Мяо раптом помітив Сонце. Але його диск з'явився не з того краю неба, звідки пробивалися перші промені сходу, а з протилежного, який залишався ще зовсім темним.
Сонце виявилося величезним — піднявшись наполовину, воно вже займало третину всього небосхилу. Ван Мяо відчув, як пришвидшено почало битися його серце — настільки величезні розміри світила не віщували нічого до-брого. Але озирнувшись, Ван Мяо побачив, що старий й далі спокійно грає на скрипці, а його срібляста шевелюра блищить у променях Сонця, подібно до розплавленого металу.
Сонячний диск був такого самого сріблястого кольору, що й волосся скрипаля. Він висвітлював землю тьмяним білим світлом, але Ван Мяо не відчував ніякого тепла від цього світіння. Сонце повністю зійшло над горизонтом, і Ван Мяо розгледів на гігантському срібному диску щось, що віддалено нагадувало деревні волокна — гірські хребти.
Ван Мяо зрозумів, що цей диск не випромінює світла. Він усього лише відбиває промені справжнього Сонця, яке в цей момент було на протилежному боці неба, за лінією горизонту. Гігант, який здійнявся, був не Сонцем, а Місяцем! Гігантський Місяць переміщався небом зі швидкістю, видимою неозброєним оком. Під час свого переміщення небокраєм він встиг перетворитися з повного місяця на молодий півмісяць. Заспокійливі звуки скрипки старого, що розносилися в прохолоді світанкового повітря, наводили на думку, що велична картина Всесвіту і є ніщо інше, як застигла, матеріалізована музика. Ван Мяо був зачарований красою моменту.
Гігантського півмісяця тепер торкнулися світанкові промені, і він спалахнув золотом. Коли над горизонтом залишилися тільки два світлі роги, Ван Мяо уявив собі велетенського розлюченого бика, що мчить до Сонця.
— Дорогий Копернику, відпочиньте трохи, — підняв голову старий, тільки-но гігантський Місяць щез із небосхилу. — Ви насолодитеся Моцартом, а я зароблю собі на обід.
— Якщо я не помиляюся... — Ван Мяо придивився до зморшкуватого обличчя. Зморшки, які вкривали його, були глибокими і плавно звивалися, немов прагнули до якоїсь гармонії.
— Ви не помилилися. Я — Ейнштейн, жалюгідна людина, сповнена віри в Бога, хоча й покинута ним.
— А яка природа гігантського Місяця? Я не бачив його жодного разу в попередні рази.
— Він просто охолов уже.
— Що?
— Гігантський Місяць. Коли я був дитиною, він був іще гарячим. Коли він перебував у зеніті, я міг спостерігати червоне світіння на центральних рівнинах. Але тепер він уже охолов... Хіба ви не чули про Великий розрив?
— Ні. А що це?
Ейнштейн зітхнув і похитав головою.