Дослідження підтвердили, що за довгу історію зоряної системи «Трисоляриса» щоразу, коли газоподібні шари Сонць розширювалися, одна або дві планети зникали. Усі зниклі одинадцять планет знайшли своє останнє пристанище у розпечених надрах Сонць у періоди найбільшого розширення газоподібних шарів. Нам іще пощастило, що на цей момент газоподібні шари трьох Сонць перебувають у циклі стиснення, інакше наша планета вже впала б на одне з них під час останнього рандеву. Але на думку вчених, наступний цикл розширення почнеться через 1,5– 2 мільйони років.
— Ми не можемо більше залишатися тут, у цьому кошмарному місці, — сказав Ейнштейн, тримаючи скрипку в руках і присівши на землю в позі старого жебрака.
Генеральний секретар кивнув.
— Так, це неможливо. Єдиний шанс, що залишився в трисоляріанської цивілізації — зіграти в ризиковану азартну гру із Всесвітом.
— Як? — запитав Ван Мяо.
— Ми повинні покинути зоряну систему «Трисоляри-са» і вирушити в широке, безмежне зоряне море. Ми мусимо в нашій галактиці — Чумацькому Шляху — знайти нове місце для життя й емігрувати.
Ван Мяо почув скрегіт. Він побачив, як гігантську гирю маятника піднімали вгору тонкою лебідкою через систему блоків. Ледве гиря досягла вищої точки, спадаючий серп Місяця повільно опустився за обрій.
Генеральний секретар урочисто оголосив:
— Запустити маятник!
Лебідку від'єднали від маятника, і гиря почала свій безшумний рух пологою дугою. У перші секунди її швидкість була невеликою, але потім гиря почала прискорюватися і досягла максимальної швидкості в нижній частині дуги. Маятник, розрізаючи повітря, наповнював все навколо глибоким вібруючим звуком, який зменшувався в міру наближення гирі до вищої точки на протилежному боці. Досягнувши цієї точки, маятник завмер на мить і ринувся назад.
Ван Мяо відчував величезний момент сили, що створюється рухом маятника, і земля здавалася надто крихкою, щоб витримати її. На відміну від маятника в реальному світі, період коливання цього гігантського маятника не був стабільним і постійно змінювався. Це пов'язано з притягуванням гігантського Місяця, що постійно рухався. Коли гігантський Місяць був на цьому боці планети, його гравітація частково компенсувала гравітацію самої планети, унаслідок чого у маятника збільшувався його період. Коли Місяць був на протилежному боці планети, його сила гравітації додавалася до гравітації планети, завдяки чому період маятника зменшувався майже до тих значень, які він мав би перед Великим розривом.
Спостерігаючи за коливаннями трисоляріанського маятника, який викликав побожний жах, Ван Мяо питав себе: «Вони являють собою тугу за стабільністю чи капітуляцію перед хаосом?». Ван Мяо також бачив у маятнику гігантський металевий кулак, що замахується на холодний, споконвічний Всесвіт в акомпанементі беззвучного, але неприборканого бойового кличу трисоляріанської цивілізації...
Крізь набіглі сльози Ван Мяо побачив, як на тлі маятника, що гойдається, з'явився рядок тексту:
Чотириста п'ятдесят один рік по тому Цивілізація № 192 була знищена вогненним полум'ям Сонць-близнят, що з'явилися одночасно. Вона досягла у своєму розвитку технологій використання атомної енергії й інформаційних технологій.
Цивілізація №192 стала значущою віхою в історії трисоляріанської цивілізації. Було доведено, що задача трьох тіл не має розв'язку. Цивілізація змогла припинити зусилля з його пошуку, які виявилися марними і тривали протягом 191-ї цивілізації, і задати вектор розвитку для майбутніх поколінь. Отже, ігрова місія «Трьох тіл» змінена.
Нової місією є: вирушити в дорогу, у глибини Всесвіту, щоб знайти новий дім.
Ми запрошуємо вас знову увійти у гру в майбутньому.
Після виходу із «Трьох тіл» Ван Мяо почувався, як завжди, знесиленим. Але сьогодні перед повторним входом у систему відпочив лише півгодини.
Цього разу на чорному тлі з'явилося несподіване повідомлення:
Ситуація критична. Сервери «Трьох тіл» будуть відключені. Ви можете вільно переміщатися ігровим світом протягом часу, що залишився. «Три тіла» переходять на фінальний рівень.