Попереду вигулькнув поворот до внутрішньої гавані. Автотаксі пішло в нього з автоматичною проворністю, проминуло кілька смуг і сповільнилося до більш людської швидкості. Ми поїхали спіральною дорогою через район бараків і вниз, до країв Трав’яного Обширу. Не знаю, чому так запрограмовано — можливо, щоб я міг насолодитися прекрасним краєвидом. Дивитися на сам термінал, сталевокостий і витягнутий угору, вкритий блакитним ілюмінієм і склом, було доволі приємно. Дорога пробігала крізь нього, як волосінь крізь поплавок.
Ми плавно заїхали всередину, і таксі видало мені суму блискучими ліловими цифрами. Я згодував йому чип, почекав, поки двері відімкнуться, й виліз у криту кондиціоновану прохолоду. Поодинокі фігури тинялися туди й сюди або сиділи на місці, або жебрали, або чекали на щось. Уздовж однієї стіни вишикувалися стійки чартерних підприємців, їх вінчали й підтримували соковито-барвисті голограми, які в більшості випадків ішли в комплекті з віртуальним конструктом для обслуговування клієнтів. Я вибрав стійку з живою людиною — старшим підлітком, який горбився над столом і вовтузився з недавно вживленими роз’ємами на шиї.
— Вас можна найняти?
Він звернув на мене каламутні очі, не підвівши голови.
— Мамо.
Я вже хотів ляснути його, коли до мене дійшло, що то не була якась химерно замаскована образа. Він мав зашиту внутрішню комунікацію і просто не клопотався про те, щоб придушувати голосовий дубляж. Його очі на мить перемкнулися на середню відстань, поки він слухав відповідь, а тоді знову звернулися до мене, зосередившись трошечки більше.
— Куди хочете їхати?
— Пляж Вчира. В один бік, залишуся там.
Він вичавив либу.
— Ага, Вчира простягається на сімсот кілометрів, семе. Куди на Вчирі?
— На південний край. На Смугу.
— Сорстаун, — він із сумнівом обвів мене очима. — Ви серфер?
— А я схожий на серфера?
Вочевидь, на це питання не було безпечної відповіді. Парубійко хмуро знизав плечима й відвів погляд, його очі потягло вгору, коли він знову звернувся до внутрішньої прошивки. За хвилинку з портового боку терміналу надійшла міцна з виду білявка в обрізаних фермерських штанях і вицвілій футболці. Їй було за п’ятдесят, і життя посікло її навколо очей і рота, але обрізані штани відкривали ноги плавчині, і трималася вона прямо. Футболка проголошувала «Дайте мені роботу Міці Гарлан — і я впораюся лежачи». Її чоло легенько вкривав піт, а на пальцях виднілися сліди якогось бруду. Вона простягнула до мене суху й мозолисту долоню.
— Сьюзі Петковськи. Це мій син, Михаїл. То ви просите завезти вас на Смугу?
— Я Мікі. Так, скоро можна буде вирушити?
Вона знизала плечима.
— Я розібрала одну з турбін, але це плановий огляд. Десь за годину, або пів години, якщо вам начхати на тести і перевірки.
— Нехай буде година. Мені все одно ще треба де з ким зустрітися. Скільки візьмете?
Вона втягла повітря крізь зуби. Глянула на довгий ряд стійок конкурентів і відсутність клієнтів.
— Сорстаун далеченько. На нижньому краю Обширу. Багаж маєте?
— Увесь перед вами.
— Тоді візьму двісті сімдесят п’ять. Знаю, що вам треба в один бік, але мені все одно треба повертатися. І мій день на тому закінчиться.
Ціна була зависока, і просто просилася, щоб її збили до двохсот п’ятдесяти. Але за свою поїздку через місто в таксі я заплатив трохи менше за двісті, тож знизав плечима.
— Гаразд. Начебто справедливо. Покажете мені свій транспорт?
Глісер Сьюзі Петковськи був доволі стандартний — тупоносе двадцятиметрове судно з подвійною турбіною, що набагато більше заслуговувало назви «аероплав», ніж будь-який із тих велетенських кораблів, що орють морські маршрути Світу Гарлана. Тут не було антигравітації, що додавала плавучості, а тільки двигуни й армована спідниця, — різновид найпростішого транспорту, що його будували на Землі в додіаспорні часи. Попереду був салон на шістнадцять місць, а позаду — місце для вантажу. Обгороджені містки обабіч надбудови від рубки до корми. На даху пілотської капсули стояла лиха з виду ультравіброгармата на дешевій автоматичній турелі.