Я почув, як він видихнув по той бік, ніби щось розмоталося.
— Значить, — сказав він, — пеня. Скажімо, тридцять відсотків.
— Звучить прийнятно, — збрехав я за нас обох.
— Так. Але я думаю, що твою попередню партію доведеться викинути з меню. Чого б тобі не приїхати сюди та не сказати своє традиційне прощальне слово, а ми обговоримо умови рефінансування?
— Не можу, Раде. Я ж казав, що я тут проскоком. За годину знову чухну. Зможу повернутись аж за тиждень чи й більше.
— Тоді, — я аж бачив, як він знизав плечима. — Ти не скажеш свого прощального слова. Не подумав би, що ти б хотів би таке пропустити.
— Я й не хотів би, — це було покарання, ще одна пеня зверху моїх добровільних тридцяти відсотків. Шегешвар мене прорахував — це ключова навичка в організованій злочинності, а він у своєму ділі був мастак. Кошутські гайдуки, може, й не мали характеру й витонченості північнішої якудзи, але загалом це та сама гра. Коли заробляєш вимаганням, то мусиш добре знати, як припекти людині. А як припекти Такеші Ковачу, було написано через усе моє минуле кривавими літерами. Навряд чи довелось би над цим довго думати.
— Тоді приходь, — тепло сказав він. — Вип’ємо разом, може, навіть, сходимо до Ватанабе на згадку про те, скільки часу спливло. І скільки саке спливло, хе-хе. Люльку візьмемо. Я хочу подивитися тобі в очі, друже. Хочу знати, що ти не змінився.
Обличчя Ласло, нізвідки.
Я довіряю тобі, Мікі. Придивися за нею.
Я глянув туди, де Сьюзі Петковськи вже опускала капот на турбіні.
— Вибач, Раде. Справа надто важлива, щоб бавитися. Якщо хочеш мати рибу, пришли когось до внутрішньої гавані. Чартерний термінал, сьомий причал. Я пробуду тут годину.
— Ніякого, значить, прощального слова?
Я скривився.
— Ні. Часу нема.
Він хвильку помовчав.
— Я думаю, — нарешті мовив він, — що дуже хотів би зараз бачити твої очі, Такеші Ковачу. Мабуть, я приїду сам.
— Аякже. Було б добре зустрітися. Тільки встигни за годину.
Він завершив розмову. Я стиснув зуби й гупнув кулаком об сусідній ящик.
— Чорт. Чорт.
Придивися за нею. Дбай про її безпеку.
Так, так. Добре.
Я довіряю тобі, Мікі.
Та я почув тебе, трясця.
Дзвінок.
Якусь хвильку я тримав щойно використаний телефон біля вуха, наче йолоп.
Тоді до мене дійшло, що звук долинав з розкритого пакунка поруч мене. Я нахилився й витяг три чи чотири телефони, перш ніж знайшов той, в якого горів екран. Цей я вже використовував, на ньому була зірвана пломба.
— Га?
Нічого. Зв’язок встановився, але звуку на лінії не було. Навіть статики. Мені в вухо лилася абсолютна чорна тиша.
— Агов?
І хтось прошепотів із темряви, ледь-ледь гучніше за напругу, яку я відчував під час попереднього дзвінка.
Скоріше
А тоді знову тільки тиша.
Я опустив телефон і глипнув на нього.
В Текітомурі я дзвонив тричі, використавши три телефони з пакунка. Я балакав з Ласло, Ярославом та Ісою. Щойно міг дзвонити будь-який із цих трьох апаратів. Щоб знати напевне, мені треба було лиш перевірити, кому і з якого я дзвонив.
Але не обов’язково.
Шепіт із темної тиші. Голос через незміриму відстань.
Скоріше
Я знав, чий то був телефон.
І хто мене викликав.
Розділ двадцять другий
Шегешвар тримав своє слово. За сорок хвилин по завершенні розмови кричущий червоно-чорний з відкритим верхом спортивний глісер із завиванням примчав з Обширу до гавані на незаконній швидкості. На пристані всі повивертали голови, щоб подивитися, як він прибуває. Таке судно з морського боку Новопешта без зайвих питань нарвалось би на миттєвий перехопний сигнал від Портової адміністрації й ганебно заглушені двигуни далеко від берега. Не знаю, чи внутрішня гавань була гірше оснащена, чи Шегешвар встановив у своїй мажорській іграшці дорогий протизахватний софт, а чи банди Трав’яного Обширу просто мали Портову адміністрацію в своїй кишені — в будь-якому разі, обширмобіль не заглох. Натомість він круто повернув, піднявши вгору бризки, а тоді помчав прямо до проміжку між причалами номер шість і сім. За десяток метрів від них він вимкнув двигуни й просунувся на інерції. Шегешвар, який був за кермом, помітив мене. Я кивнув і підняв руку. Він помахав у відповідь.
Я зітхнув.
Ці справи між нами тягнуться через цілі десятиліття, але вони не схожі на бризки, які вибив з води Радул Шегешвар, прибувши до гавані. Вони не падають назад без сліду, а натомість висять у повітрі, як піднята пилюка за Шарійським пустельним катером, і якщо розвернутися й поїхати у власне минуле, то можна добряче нею закашлятися.