— Здоров, Ковачу!
Вигук той був радісний і по-злому гучний. Шегешвар підвівся в рубці, не відпускаючи керма. Широкі, як крила мартина, окуляри прикривали його очі від сонця й свідомо заперечували міллспортську моду на ультратехнологічні лінзи завширшки з палець. Його торс огортала тонка, мов папір, вручну доведена райдужна куртка зі шкіри болотяної пантери. Він знову помахав і вискалився. Причальний трос вистрілив із носа човна з металічним деньком. Він розмотувався за гарпуном, не сумісним із будь-яким гніздом уздовж пристані, і той гарпун увігнався у вічнобетон на пів метра нижче від місця, де я стояв. Глісер підтягнувся до берега, і Шегешвар вискочив з рубки на носа і став там, дивлячись на мене вгору.
— Прокричи моє ім’я ще кілька разів, — спокійно попросив його я. — На випадок, якщо хтось не почув за першим разом.
— Ой-ой, — він нахилив голову й широко розвів підняті руки, просячи пробачити його жестом, в який ніхто б усе одно не повірив. Він ще сердився на мене. — Пробач мою щиру та відкриту натуру. То як тебе теперечки називають?
— Забудь. Стоятимеш там увесь день?
— Не знаю, а ти мені руку даси?
Я нахилився. Шегешвар ухопився за простягнуту руку й підтягнувся вгору, на пристань. Коли я витягав його, моєю рукою пробігли розпечені кольки, а тоді вони притихли до вогнистого болю. Я й досі виплачував за своє перерване падіння під гніздищем. Гайдук розправив бездоганно підігнану куртку й вибагливо пробіг рукою по чорному волоссю, що сягало плечей. Радул Шегешвар рано вибрався досить високо, щоб профінансувати клоновані копії тіла, в якому він народився, і обличчя, яке він носив під окулярами, було його власним — бліде всупереч клімату, вузьке й кістляве, жодної видимої ознаки японських пращурів. Воно вінчало струнке тіло, котре, наскільки я бачив, підбиралося до кінця третього десятка.
Шегешвар зазвичай проживав у кожному клоні від ранніх дорослих років до, за його власним виразом, того часу, коли не міг уже злягатись або битися, як належить. Я не знав, скільки разів він перечохлявся, тому що за часи, що минули від нашої спільної юності в Новопешті, я збився з ліку його справді прожитих років. Як більшості гайдуків — і мені — йому випало провести скількись часу на зберіганні.
— Гарний чохол, — сказав він, обійшовши навколо мене. — Дуже гарний. А що сталося з іншим?
— Довго розповідати.
— Тому ти не збираєшся, — він закінчив огляд і зняв окуляри. — Правильно?
— Правильно.
Він театрально зітхнув.
— Ти засмучуєш мене, Таку. Дуже засмучуєш. Ти стаєш такий самий неговіркий, як усі ті обісрані північні морди зі щілинами замість очей, з якими ти проводиш стільки часу.
Я знизав плечима.
— Я й сам наполовину обісрана північна морда зі щілинами, Раде.
— А й справді. Я забув.
Він не забув. Просто тиснув. Дещо не дуже змінилося з тих часів, коли ми зависали в «Ватанабе». Він тоді завжди затягував нас у бійку. Навіть справу з торгівцем метом придумав він.
— Всередині стоїть кавовий автомат. Візьмемо?
— Якщо треба. Знаєш, якби ти приїхав на ферму, то отримав би справжньої кави й цигарку з морської коноплі, вручну згорнуту на стегнах найкращих акторок голопорно, яких можна купити за гроші.
— Якось іншим разом.
— Ох, ти завжди такий до сраки мотивований, та? Як не посланці чи неоквеллісти, так якась інша всрана схема з особистою помстою. Знаєш, Таку, це, звісно, не моє діло, але хтось мусить тобі розказати, і виходить, що випало мені. Тобі пора зупинитися й понюхати траву, дядьку. Згадати, що ти живеш. — Він знову одягнув окуляри й сіпнув головою в бік терміналу. — Гаразд, ходімо вже. Кава з автомата, чом би й ні? Щось новеньке.
Повернувшись до прохолоди, ми посідали за столик біля скляних панелей, з яких простирався краєвид гавані. Півдюжини інших глядачів сиділи в тій самій зоні зі своїм багажем і чекали. Вгашений з виду чоловік в обривках ходив між ними, тримаючи напоготові тацю для кредитних чипів і розповідь про жорстоку долю для тих, хто міг зацікавитися. В повітрі висів легенький запах дешевого протибактеріального засобу, якого я не помічав раніше. Певно, нещодавно тут пройшлися роботи-прибиральники.
Кава була паскудна.
— От бачиш, — сказав Шегешвар, поставивши свою подалі й перебільшено скривившись. — Мені треба наказати, щоб тобі за такий напій ноги зламали.
— Можеш спробувати.