— Відколи ти з’явився в моєму житті, Мікі Передчутливий, — рівно сказала Сильва Ошіма, — відтоді воно, здається, тільки розпадалося.
— Це почалося не з мене, Сильво.
Вона скоса глянула на мене.
— О, я знаю. Я сказала «здається». Але зв’язок є зв’язок, байдуже, надуманий чи справжній. Усі мої друзі мертві, справді мертві, а тепер я дізнаюся, що їх убив ти.
— Не цей я.
— Я розумію, що не цей, — вона піднесла віскі до рота. — Але чогось мені від цього не легшає.
Вона перехилила напій і пересмикнулася, коли ковтала.
Зміни тему.
— То почуте нею якось проникає сюди?
— До певної міри, — склянка знов опустилася на шинквас. Магія системи повільно наповнила її знову. Віскі наче сочилося крізь тканину конструкта — спочатку у відображення в шинквасі, а тоді й у справжню склянку, від денця до вінець. Сильва зосереджено стежила за нею. — Але я ще й досі розбираюся, наскільки ми переплетені сенсорними системами.
— А довго ти її носиш, Сильво?
— Не знаю. З минулого року? Може, від Іямонського каньйона? Там було вперше, коли я вимкнулася. Вперше прокинулася, не знаючи де я, з відчуттям, ніби все моє існування — це кімната, в якій хтось побував без дозволу і переставив меблі.
— Вона справжня?
Сухий сміх.
— Ти мене питаєш? Тут?
— Гаразд, а ти знаєш, звідки вона взялася? Як ти її підібрала?
— Вона втекла, — Ошіма знову розвернулася до мене. — Вона багато разів повторила: «Я втекла». Звісно, я й так це знала. Вона вибралася з однієї з камер, як і ти.
Я мимохіть зиркнув через плече, шукаючи коридору зі спальні. І не знайшов на тому кінці прокуреного заповненого бару ані натяку на його існування.
— То була камера?
— Так. Вплетена протидія складним об’єктам. Чільницький софт автоматично вибудовує такі камери навколо будь-чого, що намагається проникнути до інфосховища із застосуванням мови.
— Вибратися з неї було не дуже важко.
— А яку мову ти використовував?
— Гм… Аманглійську.
— Ясно. Тобто, за машинними стандартами, не дуже складну. Якщо точніше, то просто інфантильну в своїй простоті. Ти потрапив у в’язницю, яка відповідала твоїй складності.
— І ти справді сподівалася, що я сидітиму в ній?
— Не я, Мікі. Софт. Ця штука автономна.
— Гаразд, і ця автономна штука сподівалася, що я в ній сидітиму?
— Якби ти був дев’ятирічною дівчинкою з братом-підлітком, — доволі гірко мовила вона, — то можеш повірити, що сидів би. Системи не запрограмовані розбирати людську поведінку, вони лиш розпізнають і оцінюють мову. Решта — це машинна логіка. Вони шукають у моєму несвідомому матеріалів та загальних настроїв і прямо сповіщають мене, якщо відбувається надмірно енергійна спроба втечі, але жодна з них не володіє справжнім людським контекстом. Списанти не працюють з людьми.
— То коли ця Надя, чи хто вона там така… Коли вона зайшла й заговорила старою японською, система посадила її в таку ж камеру, як мене?
— Так. Японська трохи складніша за аманглійську, але за мірками програм різниця несуттєва.
— І вона вибралася так само легко, як і я. І ти не почула сигналізацію, бо вона виходила обережно.
— Обережніше за тебе, так. Принаймні з системи утримання. Знайти шлях через почуттєві інтерфейси й бар’єри до моєї голови було б значно важче. Але коли б вона мала час і була досить рішуча…
— Ох, вона точно досить рішуча. Ти ж знаєш, ким вона себе називає, так?
Короткий кивок.
— Вона мені розповіла. Коли ми обидві ховалися тут від Гарланівських слідчих. Але здається, що я вже знала це. Вона почала мені снитися.
— Як ти думаєш, вона справді Надя Макіта?
Сильва відпила напою.
— Важко придумати, як таке було б можливо.
— Але ти все одно дозволиш їй керувати в осяжному майбутньому? Не знаючи, хто чи що вона?
Знову знизала плечима.
— Здебільшого я роблю висновки з дій. Вона ніби добре дає собі раду.
— Заради сраки, Сильво, та вона ж легко може бути вірусом.
— Так, а з того, що я читала в школі, Квеллкриста Сокольнича теж могла бути вірусом. Хіба не так за часів Виселення називали квеллізм? «Вірусна отрута в тілі суспільства»?
— Я говорю не про політичну метафору, Сильво.
— Я теж, — вона перехилила склянку, знову її спорожнила. — Слухай, Мікі, я не активістка і не воячка. Я чистий інфопацюк. Віймінти й код — оце для мене. Висади мене на Новому Хоккайдо з командою, і ніхто зі мною не зрівняється. Але ми зараз не там, і ми обоє знаємо, що на Драву я повернуся нескоро. Тож у теперішньому кліматі я думаю, що дам дорогу цій Наді. Ким або чим би вона насправді не була, її шанси пройти цими водами значно вищі за мої.