— Так, начебто звучить знайомо. Але не можу сказати, де я чула про нього раніше. І не знаю, яким би то чином ЦЛ-особистість могла б туди потрапити.
— І то правда.
— А вона сказала, що то Григорій?
— Ні. Вона сказала, що там унизу є дещо, що звучить, як він. Але коли ти посунулася після виносу скорпіогармати, коли вже оклигувала після того в Драві, ти сказала, що воно тебе знає, що щось тебе знає. Як старий друг.
Сильва знизала плечима. Більшою частиною свідомості вона продовжувала стежити за північним горизонтом.
— Віймінти могли це розвинути в собі. Може, вірус запускає механізм упізнавання в людському мозку і змушує думати, буцім ти бачиш чи чуєш щось знайоме. Кожен, кого він уразить, призначив би йому відповідний образ.
— Звучить не надто вірогідно. Віймінти ж останнім часом не мали багато контактів із людьми, щоб таке напрацювати. Мечек поки що пробув при владі скільки, три роки?
— Чотири, — слабка усмішка. — Мікі, віймінти створені вбивати людей. Це їхнє початкове призначення, і йому вже триста років. Не можна сказати, чи не прожила якась вірусна система, запрограмована на таку стратегію, так довго і чи не вдосконалилася трохи за цей час.
— Ти колись зустрічала щось схоже?
— Ні. Але це не означає, що його не буває в широкому світі.
— Або тут.
— Або тут, — погодилася вона. Їй хотілося, щоб я пішов.
— А ще це може бути інша бомба за особистісною оболонкою.
— Може.
— Так, — я глянув на неї ще раз. — То як мені вибратися звідси?
— Кран, — вона на мить повернулася. Очі перебігли з півночі до мене і зустрілися з моїми. Вона кивнула вгору, де сталева драбина зникала в перехрещених металевих балках конструкції. — Просто дерися вгору.
Чудово.
— Бережися, Сильво.
— Берегтимуся.
Вона чмокнула мене в губи. Я кивнув, плеснув її по плечу і відійшов на кілька кроків. Тоді повернувся до драбини, поклав долоні на холодні металеві щаблі й поліз угору.
Драбина здавалася доволі міцною. Принаймні дертися нею було набагато приємніше, ніж висіти на обліпленому лисокрилами морському кряжі чи тинятися нетрями марсіянської архітектури.
Я вже заліз угору балками на кількадесят метрів, коли до мене долетів її голос.
— Гей, Мікі!
Я глянув униз. Вона стояла біля підніжжя драбини й дивилася вгору. Стулила долоні коло рота рупором. Я обережно розтиснув одну руку й помахав їй.
— Що?
— Я згадала. Григорій Іші. Ми вчили про нього в школі.
— Що ви про нього вчили?
Вона розвела руки.
— Пробач, я не знаю. Хто взагалі пам’ятає таке лайно?
— Точно.
— Чого б тобі не спитати у неї?
Хороше запитання. Посланська обережність була очевидною відповіддю. Але вперта недовіра наступала їй на п’яти. Відмова. Я не куплюся на славне повернення Квелли за зниженими цінами, які начебто влаштовували Кої з «Жучками».
— Може й спитаю.
— Ну, — рука піднялася у прощальному жесті. — Очі на сканери, Мікі. Лізь далі, не дивися вниз.
— Добре, — прогукав я вниз. — Ти теж, Сильво.
Я поліз. Станція тральщиків зменшилася до пропорцій дитячої іграшки. Море набуло текстури кованого сірого металу, привареного до похилого обрію. Сильва була цяткою, що дивилася на північ, а тоді зменшилася так, що я не міг її розрізнити. Або її взагалі вже там не було. Балки навколо втратили будь-яку подобу частини крана. Холодне вранішнє світло потемнішало до палахкотливого срібного сяйва, яке танцювало фігурками на металі, що були до сказу знайомими. Здавалося, що я геть не втомлююся.
Я перестав дивитися вниз.
Розділ сороковий
— Ну? — нарешті спитала вона.
Я визирнув із вікна на пляж Вчира і сонячний блиск на хвилях. І пляж, і вода помалу наповнювалися крихітними людськими фігурками, що вирішили насолодитися погодою. Офіси «Дзуринда-Туджман» були вищою мірою захищені від зовнішнього середовища, але все одно ми майже відчували, як наростає спека, майже чули чимдалі голосніший лемент і гомін туризму, що йшов з нею рука об руку. Я не говорив ні з ким відколи вийшов із конструкта.
— Ти казала правду, — я наділив жінку, що носила тіло Сильви Ошіми, косим поглядом, а тоді знову подивився на море. Похмілля повернулося ледь не сильнішим, ніж було. — Вона не бажає виходити. Ховається в якомусь зречницькому лайні часів дитинства, щоб упоратися з горем, і каже, що залишиться там.
— Дякую.
— Ага, — я дав вікну спокій і розвернувся до Трес і Відаури. — Ми тут упоралися.
По дорозі до глісера ніхто не говорив. Ми пропхалися крізь барвисто вбраний натовп, мовчки пробиваючись проти течії. Багато разів прохід нам звільняли наші обличчя — це було видно з міміки тих, хто квапливо відступав убік. Але під теплим сонечком та з самим купанням у голові мало хто рухався бодай з поверхневим рівнем уважності. Сьєрра Трес скривилася, коли її ногу зачепили крикливо забарвленими пластиковими пляжними прибамбасами, які хтось незграбно ніс, але чи то ліки, чи то самовладання утримали її від звуків і слів, які могли виникнути з болю. Нікому не хотілося розігрувати пам’ятної сцени. Тільки одного разу Сьєрра повернула голову глянути на когось особливо криворукого, і він практично втік од неї.