— Справді?
— Так. А рухається він так, ніби зна, як тримати рівновагу, розумієш? Я навіть подумала, що він теж уміє кататися. — Вона засміялася безтурботним підлітковим сміхом. — Сказитися, га? Але, мабуть, у них там теж є серфери, так?
— Серфери є скрізь, — погодився я.
— То ти хочеш із ним побалакати? Чи залишити повідомлення?
— Ну, — я глянув на полички для повідомлень позаду столу реєстраторки. — Насправді я маю дещо йому залишити, якщо можна. Сюрприз.
Це припало їй до вподоби. Вона усміхнулася й звелася на ноги.
— Аякже, звісно, що можна.
Вона залишила дошки й зайшла за стіл. Я поліз до кишені, знайшов запасний зарядник для «Рапсодії», і видобув його звідти.
— Ось воно.
Вона з цікавістю взяла малий чорний пристрій в руку.
— І це все? Не хочеш надряпати записку чи щось таке?
— Ні, годі й цього. Він зрозуміє. Просто перекажи, що я сьогодні прийду знову.
— Гаразд, коли так, — вона весело знизала плечима й розвернулася до поличок. Я подивився, як вона засовує зарядник у пилюку на поличці 74.
— Знаєш, — сказав я з удаваною раптовістю. — А я можу винайняти номер?
Вона здивовано розвернулася.
— Ну, гм, так, чого ж…
— Тільки на сьогодні. Просто так буде логічніше, ніж шукати місце десь іще, а тоді повертатися сюди.
— Аякже, без проблем, — вона потицяла в екран на столі, оглянула його хвильку і знову всміхнулася до мене. — Якщо хочеш, то я можу заселити тебе на одне з ним крило. Не в сусідній номер, звісно, бо він зайнятий, але за кілька номерів, там вільно.
— Це дуже добре, — сказав я. — Тоді знаєш що, просто скажи йому, що я тут, назви йому мій номер кімнати, нехай приходить. А коли так, то можеш віддати мені ту штукенцію?
Її чоло захвилювалося від такої повені змін. Вона з сумнівом узяла зарядник «Рапсодії».
— То вже не треба йому це передавати?
— Уже ні, дякую, — всміхнувся я. — Гадаю, краще віддати самому, напряму. Так сюрприз буде приємніший.
Нагорі були старомодні двері на завісах. Я вломився в номер 74, використавши не більше навичок, ніж мав, коли був шістнадцятирічним вуличним биком, що виносив добро з дешевих складів із припасами для пірнання.
Номер був тісний і типовий. Капсульна ванна, змінний сітчастий гамак, який економив простір і прання, вбудовані в стіни шухляди й невеликі пластикові стіл зі стільцем. Вікно змінної прозорості було незграбно приєднане до системи клімат-контролю — жрець залишив його наполовину затемненим. Я пошукав місця, в якому можна сховатися у півтемряві, і за браком інших альтернатив знайшов його в капсулі. Гострий запах недавнього антибактеріального розпилення щипнув носа, коли я увійшов — цикл очищення мусив щойно закінчитися. Я знизав плечима, почав дихати ротом і пошукав у шафках знеболювального, щоб угамувати бурхливі хвилі похмілля. В одній із них я знайшов пластинку типового туристичного засобу від головного болю.
Я ковтнув кілька пігулок всуху й сів чекати на опущену кришку унітаза.
Щось не так, застерігало мене посланське чуття. Щось не збігається.
Може, він не той, ким ти його вважаєш.
Ага, точно — він прийшов вести перемовини, говорити з тобою. Бог переконав його змінити думку.
Релігія — це просто політика з вищими ставками, Таку. Ти ж знаєш, ти бачив, як це відбувалося на Шарїї. Нема жодної причини думати, що цей народ не здатен на таке, коли настає вирішальна мить.
Ці люди — вівці. Вони роблять усе, що кажуть їхні святі отці.
У моїх думках промайнула Сара. Від глибини люті на мить світ захитався перед очима. Я втисячне уявив собі ту саму сцену, і мені зашуміло у вухах, ніби десь гукала далека юрба.
Я витяг «Теббіт» і провів поглядом уздовж тьмяного темного леза.
Повільно, разом із нормальним зором, до мене повернувся посланський спокій. Я знову вмостився у капсулі й дав собі охолонути й зосередитися на меті. Я пригадав уривки слів Вірджинії Відаури.
Зброя — твоє продовження, а вбивця і руйнівник — ти.
Убивай швидко й забирайся.
Це не поверне Сару. Ти робитимеш своє, а її все одно не буде.
Я трохи насупився через останнє. Недобре, коли ідоли, що будували твій світогляд, починають виявляти таку непослідовність. Коли ти розумієш, що вони такі самісінькі люди, як і ти.
Двері стукнули й почали прочинятися.